Читати книгу - "Сам себе катаю"

висловлювалися тоді навіть інтелігентні люди, "мало не вчиняла акт публічної безсоромності". "Я особисто дивлюся на жінку, що їде на велосипеді, майже з таким почуттям, з яким споглядав би турецького полоненого, посадженого на кіл", — писав не без зловтіхи у 1897 році один прихильник руху "Велосипедний спорт не для дам" у журналі "Велосипед"

Не приймали жінок до свого кола перші гуртки і товариства велосипедисті" любителів, які з'явилися тоді в багатьох містах країни. В їхніх статутах прямо вказувалося, що членами не можуть бути "нижчі чини та особи жіночої статі". Одна ніщо не могло перешкодити жінкам, які твердо вирішили добиватися свого права на велосипед. Надихало їх те, що вони побачили в "металевому конику" чудовий засіб для фізичного загартування і виховання сили волі.

Проти новоявлених забобонів сміливо виступила жінка-лікар М. М. Волкова, яка в своїй брошурі "Про вплив велосипеда на здоров'я жінки" (1897 р.) писала, що велоїзда корисна представницям милої статі, бо виховує "любов до тілесних вправ", "зміцнює мускулатуру всього тіла, нервову систему, розвиває сміливість, мужність і силу волі — всі прекрасні якості, яких, на жаль, так часто не вистачає нашій половині".

А хто ж був першою з-поміж перших? Мабуть же, зубний лікар Лідія Олексіївна Лашеєва (1862–1941). В 1895 році вона добилася офіційного визнання своїх велосипедних уподобань і одержала… дозвіл, саме так, щоб їздити на велосипеді вулицями Петербурга "в піджаку і кашкеті". Його видав сам градоначальник, який влаштував для неї спеціальний екзамен. А через два роки подорожувала на велосипеді по Південній Америці, зокрема дорогами Аргентіни. Знаючи добре іспанську та португальську мови, мандрівниця почувалася за кордоном досить вільно (Лідія Олексіївна співробітничала з багатьма журналами і газетами як перекладачка і письменниця). На дорозі між Ла-Платою і Буенос-Айресом вона встановила офіційний рекорд: 53 версти проїхала за 1 годину 58 хвилин і 4 секунди. Можливо, її заморська велосипедна одіссея тривала б значно довше, ніж два місяці, якби не розбиті дороги і відсутність ремонтних майстерень. Саме через це була змушена повернутися додому. "Життя моє було нелегке, — писала Л. О. Лашеєва в 1923 році,— але іншого я не бажала б. Воно було мені до вподоби і під силу. І так багато було ще цих сил, що я захоплювалася спортом, здійснювала великі пішохідні екскурсії і виборювала призи в шосейних велосипедних гонках…"

Додамо: Лідія Олексіївна була матір'ю сімох синів і трьох дочок, яким також прищепила любов до спорту і велосипеда зокрема. "І хлопчики, і дівчата, — завважувала багатодітна мати, — виховувалися однаково, приймали холодну ванну щодня будь-якої пори року, до п'яти років усі каталися на двоколісному велосипеді… а в 7 років навчилися плавати".

Життя йшло своїм звичаєм, дівчата слідом за хлопцями поступово завойовуєм спортивні майданчики, росли ряди велосипедисток, сміливих і позбавлених пересудів. Лишається дивуватися іншому: чому до програми Перших Олімпійських ігор зарахували тільки чоловічий велоспорт. Мабуть, ще живучим було кліше застарілих уявлень про чарівну стать. На Другій Олімпіаді дівчата вже змагаюся в гольфі і тенісі, на Третій — в стрільбі з лука. В 191 2 році перед ними відкриються двері олімпійських плавальних басейнів, і тільки в 20-х роках спортивне рівноправ'я займе належне місце в легкій атлетиці.

Якщо дебют наших гонщиків на світових чемпіонатах припав на 1954 рік, то гонщиці вперше стартували на них через чотири роки. І на відміну від хлопців, чий шлях до лаврових вінків торувався не одне десятиріччя, наші дівчата одразу перешпили лідерство в міжнародному велоспорті і утримували його досить тривалий час. Не було жодного випадку, щоб з 1958 і до 1985 року вищі нагороди чемпіонатів світу діставалися суперницям радянських велосипедисток.

"Королевами спринту" називали журналісти Г. Єрмолову, В. Савіну, І. Кириченко, Г. Царьову, Т. Пильщикову, А. Багіянц. Наші дівчата не раз перемагали в такому класичному виді трекової програми, як індивідуальна гонка переслідування, на жаль, нікому з гонщиків-хлопців поки що не вдалося здобути в ній чемпіонського титулу.

Першою чемпіонкою світу стала в 1958 році Л. Кочетова. Свій чемпіонський титул утримувала аж до 1974 року, коли вшосте виграла міжнародну гонку. Неодноразовою чемпіонкою світу в гонках переслідування була наша землячка з Харкова Раїса Ободовська. У велоспорт її звабив дорожній велосипед, який в юності уподобала як зручний транспорт.

Дівчина мешкала в передмісті Харкова і їздила велосипедом на навчання до технікуму. Щодня накручувала педалями туди і назад по 40 кілометрів. Одного разу Раю попросили виступити в міських змаганнях, і на фініш вона прибула однією з перших. Того дня до неї підійшов старший тренер юнацької спортивної школи Харківського велозаводу і порадив серйозно зайнятися велоспортом Нині Раїсу Ободовську — заслуженого майстра спорту СРСР, дворазову чемпіонку світу, випускницю дитячо-юнацької спортивної школи "Олімпія" — можні зустріти у велоклубі "Золоті колеса", де вона разом з іншими майстрами працює з юними харків'янами, які мріють про свій спортивний Олімп.

Радянські велосипедистки оволоділи висотами педаляжу і в шосейних гонках. Уперше в історії нашого велоспорту перемогу на шосе в чемпіонаті світу, ідо відбувся у Франції 1964 року, здобула Е. Сонк. У 1970 році в Англії найпрудкішої гонщицею світу на шосе визнано А. Конкіну. В наступні роки радянський велоспорт гідно представляли на міжнародних аренах Н. Крушельницька і Є. Салу мяє.

У 1985 році на вищий п'єдестал світового чемпіонату піднялися французькі гонщиці. У спринтерській гонці перше місце посіла Ізабель Ніколозо. Вона виступаючи роком пізніше на паризькому треку Берсі, показала в гіті на 500 100 метрів з ходу відповідно 30.580 і 1.07.189. Ці результати перевершують рекорди радянських гонщиць Н. Крушельницької і Є. Салумяє. У груповій гонці побила світовий рекорд Є. Салумяє і друга француженка — чемпіонка світу-85 Жанні Лонго, яка промчала 5-кілометрову дистанцію на треку Берсі за 6.26.606 (читається: 6 хвилин 26 секунд 606 тисячних секунди).

Не хотілося закінчувати розділ на сумній ноті, та що поробиш: спорт є спорт. Боротьба за світові корони не припиняється ні на мить. Ця боротьба важка, але почесна… Людина вчиться на власних помилках, у спорті помилка — це поразка й яка з часом може привести і до жаданої перемоги.

Будемо сподіватися, що з-поміж настирливих дівчат, які сьогодні оволодівають на треках і шосе премудростями велосипедної їзди, знайдуться такі, котрі займатимуть найвищі сходинки п’єдесталів пошани.