Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

class="book">Її дратували Зоська й Агата. Кожна з них вдавала із себе розумницю. Пиха на обличчях, багатозначні недомовки. Мовляв, здогадайся сама, про що це я.

«Магда? — Агата була в шоці. — То вона існує?» — дівчина аж сіла на підлогу із книжкою в руках. Так здивувалася, що абсолютно втратила рахубу часу, не тямила, де перебуває. У голові вирували картини зі снів: обличчя німої білявки, химерні обставини, за яких вона її бачила, завжди якусь відсутню й із широко розплющеними очима.

А тепер вони мають зустрітися насправді? Це лякало Агату. Сни — це одне, а дійсність — геть інше. У снах будь-що може трапитися, а в житті? Вона боялася, що не зможе стати біля ліжка й зазирнути в невидющі очі дівчини.

Так, вона боягузка.

І вона туди не піде.

— Ти не розумієш, що саме тому МУСИШ туди піти? — пояснювала Зося, коли Агата якимсь чужим голосом, важко дихаючи, наче сама думка про це її виснажувала, розповіла дівчатам про дивні зустрічі з мовчазною дівчиною. — Зрештою, вона тобі не дасть спокою. Якщо вже ввійшла у твої сни.

— Ви що, подуріли?! — нервувала Клаудія. — Сни — це сни. Мені теж іноді сняться кошмари. Прокидаєшся і все. Ні, це точно не має нічого спільного з нами! Ні й квит! Не хочу я мати справу з божевільними, не хочу нічого чути про якихось вампірів із жахастиків! Дайте мені спокій! — вона розмахувала руками, ніби відбиваючись від неприємних думок.

Дівчата сиділи втрьох на підлозі, у кутку з дитячою літературою. Кожна тримала на колінах купу книжок, яких не мала сили навіть переглянути, і прислухалася до свого внутрішнього голосу. Клаудія й Зося були схвильовані не менше, ніж Агата.

— Отже, це вона нас покликала? — роздумувала Зоська вголос. — Це вона підлаштувала, що ми витягли саме такі жеребки, і ця банка з-під пива — це теж вона зробила.

— Що ти верзеш?! — не витримала Клаудія. — Банка з-під пива як звістка з іншого світу? Сміх та й годі! Недопалок теж підкинула для певності. Ти точно із глузду з’їхала! Дівчина в комі. Лежить нерухомо в ліжку, у Варшаві.

— Лише її тіло, — глухо прошепотіла Агата. Її погляд утупився в порожнечу. — Дух…

— Що дух?! Відколи це духи підкидають банки під ліжка? — Клаудія намагалася все спростити. — Ну, гаразд, може, це я, окей? Краще вже валіть усе на мене. І годі про це!

— Дух вільний, розумієш? Завжди вільний, — доказала Зося, не зважаючи на спроби Клаудії. — Його ніщо не обмежує. Він може мандрувати в часі й просторі.

— І переносити предмети?

— Тим більше, що тіло залишається там, у тому дивному будинку. Здається, я навіть знаю, яка це кімната… — говорила Агата до себе.

— Ви з мене кепкуєте, га? Зізнайтеся. Зневажаєте й змовилися, що пошиєте мене в дурні? Окей, я здаюся, ви виграли, але припиніть це! Благаю… — Клаудія говорила дедалі плаксивішим тоном, усе ще сподіваючись на звичайний кінець цієї історії. — От чорт, тепер боятимусь заснути в темряві!

— У мене є дзеркало з того будинку… — глухо мовила Агата.

Вона не чула слів Клаудії. Перед очима стояла німа дівчина, картини зі снів нарешті вкладалися в логічне ціле, неначе фільм, який хтось змонтував за відповідним сценарієм.

— То й що з того? Дзеркало, сни, духи! Не існує жодних духів! Зрозуміло? Не існує! Хтось колись бачив духа? — кричала в розпачі Клаудія. — От чорт, тепер вона й мені може наснитися! Я не хочу! Боже! Не хочу!

— Вгамуйся, ти ж не зобов’язана туди йти, — заспокоювала її Зоська. — Зрештою, вона жива.

— Так? Якщо я не піду до неї, то вона прийде по мене!

— Теж іще, немає їй по кого приходити! — невесело засміялася Агата, повертаючись до дійсності. — Хіба що по ту кофточку.

— По яку? — зацікавилася Зоська.

— Яка різниця. Крім того, вона не здається мені мстивою. Вона виглядає… дуже сумною.

— Немає чого дивуватися, на тебе досить лише раз подивитися, щоб добрий настрій щез принаймні на тиждень! — бовкнула Клаудія й відчула, що її страх дещо зменшився.

— Знаєш що, ця Магда — це моя подружка, — відрубала Агата. — Зрештою, вона приходить лише до мене, причому ще з кінця канікул, тож якщо я розсерджуся, то дам їй твою адресу зі спеціальною приміткою, ти мстива боягузко!

— Що? Я мстива? Я?! А ти хто? Може, добра самаритянка?

— Господи, дівчата! Та припиніть ви жертися! Ми мали вибрати книжку, а сидимо тут уже півгодини й досі нічого не знайшли. Може, у вас і купа часу, але я мушу повертатися до школи. У мене нині театральний гурток.

— Та бери, що хочеш, — знизала плечима Агата. — Мені однаково.

— А мені й поготів! — пирхнула Клаудія, відклала вбік книжки, підвелася і вже збиралася піти, не попрощавшись. Ступила навіть кілька кроків, але відразу зіщулилася й заховалася за стелажем, мабуть, щоб ніхто її не помітив.

— Що з тобою? — запитала Агата, але Клаудія лише нетерпляче махнула рукою.

Агата й Зоська теж підвелися, але нічого особливо не зауважили. О цій порі в «Емпіку» людей було небагато, і вони відразу збагнули, що зацікавлення Клаудії викликала пара: невисокий, досить міцно збудований хлопець із ледь хвилястим волоссям, і вища за нього, струнка вродлива дівчина. Обоє, як і вони, ліниво походжали між полицями із книжками.

— Це що за чувак? — допитувала Агата.

— Мій колишній.

— Чесно? Нічого особливого.

— Чесно? Мені до одного місця, що ти про це думаєш.

— Я просто хотіла тебе втішити. Але він покинув тебе заради класної дівчини.

— А ти звідки знаєш, хто кого покинув? — розсердилася Клаудія.

— Власне, Агато, ми ж цього не знаємо. Може, це вона…

— Ідіть ви!

— Знаєш, що, Зосько?