Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

лейтенантом Соколовим і Михайлом Гагаріним зупинились у селі Студенець, неподалік од райцентру Виползово. І полягали спати у колгоспному готелі. Колгоспним готелем була хата літньої колгоспниці Настової Тетяни Семенівни.

— Я також була в Москві, — сказала Тетяна Семенівна геологам. — Картоплю возила. У мене там двадцять п'ять карбованців украли.

— Хто ж це посмів? — здивувався лейтенант Соколов.

— Одна якась дамочка, вся у каблучках і сукнях. Либонь, приїжджа. Може, іноземка.

— А куди ж ви дивились, мамуню? — спитав Михайло Гагарін. — Поки у вас іноземці гроші викрадали.

— Та нікуди я не дивилась. Я картоплею торгувала. Вона каже: «Розміняй двадцять п'ять карбованців». У мене гроші були далеко заховані. Я їх дістала із штанів, із хусточки вийняла і їй відрахувала. Вона каже: «Навіщо, мені, бабцю, твої троячки та карбованці. Віддавай назад мої гроші». Я їй віддала. А коли додому повернулась, у сестрин дім, а грошей і нема, двадцяти карбованців. Я потім подумала: гіпноз якийсь.

— Отже, двадцять карбованців украли? — запитав допитливий Михайло.

— Та вкрали двадцять п'ять, — відповіла Тетяна Семенівна. — Я сама їх бачила і в руках тримала.

— А не вистачає двадцять?

— Двадцять.

— Виходить, вони п'ять карбованців підклали? — припустив лейтенант Соколов.

— Може, й підклали.

— Отже, у них совість є?

— Звідки у них совість, коли вони двадцять п'ять карбованців украли.

І ніяк вони з тих двадцяти п'яти карбованців зрушити не могли.

Валера Готовкін запитав:

— Бабусю Тетяно Семенівно, а де тут у вас можна душ прийняти перед сном?

— Та у нас тих душів у селі зроду не було. А Михайло Гагарін сказав:

— Хіба ти не знаєш? Душу в селі нема. Люди у сільській місцевості душем не користуються. Вони перед сном ванну приймають.

— Нарзанову, — додав лейтенант Соколов.

— Яку таку ванну? — здивувалась Тетяна Семенівна. — Хочете, я вам лазню витоплю? Тільки води наносіть, — запропонувала вона.

— Бабуню, (ми себе ледве носимо, — заперечив Михайло Гагарін. — Немає у нас сил. Еге ж, Валеро?

Сил справді не було. Вони полягали спати в одязі по різних кутках під квітчасті ковдри. Тільки полягали, тільки заснули, зразу стукіт у вікно.

— Ей, Частова, геологи у тебе ночують?

— У мене.

— Їх до телефону кличуть. У бригадирів дім.

— Що, усіх?

— Не знаю, — відповідав жіночий голос. — : Сказали, геологів до телефону. Із міста дзвонять.

Прокинулись наші з Валерою і з усіх ніг подались у бригадирів дім на другий край села.

Постукали. Їх впустили.

Увійшли — трубка лежить на табуретці.

— Лейтенант Соколов біля апарата! — мовив Соколов військовим голосом.

З того боку відповіли цивільним голосом:

— Це кореспондент Куженкін говорить. Вам терміново треба їхати у село Ковровино. У Вал-дайський район. Джерело знаходиться там.

— А де це?

— Біля райцентру Єдрово.

— Чому терміново?

— Вельми чекають усі. Ваші товариші дзвонили із Волочка. Вони дізнались, що джерело у тому селі.

Поки вони так перемовлялись, бригадирові діти й бабуся з усіх сторін блискали очима. І з пічки, і з кухні, з-за всіх перегородок, із-під усіх ковдр.

— Гаразд. Передайте їм, що ми негайно вирушаємо. Передайте вітання усім хлопцям. Скажіть їм, що ми тут усі болота облазили.

Куженкін подивувався:

— А чого ви по болотах лазите?

— Так тут нічого іншого нема, — сказав Соколов. — Самі болота довкола. Добре, що вони замерзли. А влітку тут і кроку не ступиш.

— Успіху вам! — закричав Куженкін. — Я, може, теж примчусь, щоб описати в газеті.

Вони подякували бригадирові та всій його окатій родині й вийшли. Михайло Гагарін пішов готувати машину. Лейтенант Соколов розпитував у трактористів про дорогу. Валеру попросили переносити речі в машину.

Тетяна Семенівна дала їм у дорогу пакет ватрушок і сказала Валері:

— Ти, коли воду лікувальну знайдеш, мені набери пляшечку. У мене кістки ночами стріляють. Так тріщать, хоч з хати біжи.

Лейтенант Соколов каже:

— Скільки років людей лікую, не чув, щоб кістки ночами стріляли. Давайте, Тетяно Семенівно, я вас перед від'їздом огляну. Я все ж таки військовий лікар.

Він оглянув Тетяну Семенівну і сказав:

— Бабо Таню, кістки у вас здорові. Та й взагалі, ви жінка міцна, ніякої хвороби у вас нема. Ви ліжко огляньте. Може, то воно ночами тріщить. Пересохло все.

Тут Тетяна Семенівна збагнула:

— То не ліжко тріщить. То ліноль стріляє. Мені мій син Лексій ліноль привіз із міста на підлогу. Якийсь особливий, хімічний. Морозостійкий. Для Далекої Півночі.. Він його на виробництві купив. От він і тріщить од спеки, коли пічка витоплена.

Як тільки Тетяну Семенівну оглянули і діагноз встановили, завантажились у машину і поїхали в темряві. Потихеньку, поволеньки. Їхати мали сто кілометрів, де путівцем, де асфальтом. — Спочатку машину вів Михайло Гагарін. Промені світла від фар металися в усі сторони. Потім він втомився і попросив Соколова покрутити баранку. Вони по черзі підміняли один одного. А воєнізований онук Валера Готовкін беззмінно спав на задньому сидінні. Він був дуже вольовий і наполегливий. Навіть тоді, коли підлітав на вибоїнах до стелі, він все одно не прокидався. Довго їхали.

Дуже довго їхали.

Ось уже почало світати. Минули напівсонне районне село Єдрово, перемовились із напівсонним працівником ДАІ і вийшли на останню пряму до селища Ковровино.