Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Назустріч потягнулись невдоволені ранкові трактори, старовинні автобуси з фанерними віконцями і поодинокі колясочні мотоцикли.
У лісі довкола дороги були розробки лісу. В усі сторони йшли просіки, розвилки, повороти. І скоро Михайло Гагарін збочив з гостинця. Він метався, з колії в колію, поки не заблукав остаточно.
Він не став будити Соколова, котрий уже задрімав, заглушив двигун і відкинувся на сидіння — спати.
Вони спали. І спала ще величезна, більша за Францію, Калінінська область разом з Вишньоволоцьким районом.
Першим прокинувся Валера Готовкін. Адже він раніше за всіх заснув. І прокинувся він через те, що якийсь кошлатий дядько ходив і хрустів ранковим льодком коло машини. То був лось.
Валера погудів, побібікав, і лось дременув до лісу. Всі попрокидались.
Сонце сяяло з усіх сторін. З-за кожної гілки. Було тепло. Лейтенант Соколов запитав у Михайла Гагаріна:
— Скажіть, будьте ласкаві, шановний товаришу водій, де тут можна душ прийняти перед сніданком і зуби почистити?
Михайло Гагарін напружився, теж хотів придумати щось дотепне, потім мовив попросту:
— А хрін його знає!
Вони хутко вмились снігом… Соколов видав кожному по сирній ватрушці із целофанового кулька Тетяни Семенівни, і вони рушили далі.
За кермом сидів сам лейтенант, і машина не скакала і не підстрибувала. Вона вперто долала кілометр за кілометром, і ось уже траплялись перші ознаки селища. Свіжі сліди, пісок і тирса на дорозі, різнорозмірні собаки.
Далі їм зустрівся хлопчик. Він котив перед собою величезний балон од колісного трактора.
— Хлопчику, хлопчику, як проїхати до селища Ковровино?
— По цій дорозі і їдьте, — відповів хлопчик. Він завдав собі на плечі колесище і пішов далі.
— Може, ти нас проведеш? — спитав лейтенант Соколов.
— Нє-а, я не можу, — відповів хлопчик. — Я біжу на МТФ, колесо вулканізувати. Поспішаю. Позаду дідусь іде, трактора тягне. Треба до його приходу все полагодити. А то він розгнівається. Та вам тут недалеко — п'ять кілометрів усього.
Наші злегка очі повибалушували на цього хлопчика з колесом, на його дідуся і поїхали далі.
Все ближче і ближче село.
Аж ген старенька по дорозі йде з торбиною. У той же бік.
— Сідай, бабусю, підвеземо.
— От як добре, голуб'ята, — сказала старенька. І почала всідатись у «газик».
Михайло Гагарін скочив зі свого крісла й допоміг старенькій. Потім подав їй торбинку.
— Бабусю, а що ж у тебе в торбинці? Не піднімеш. Гирі, чи що, носиш з собою, гантелі?
— Які гантелі, любчику! Праски несу електричні. Викинули в сільпі. Я й взяла для себе і для сусідів. Та багато не можу — десять штук всього.
Вона примружено дивилась на дорогу.
— А для гантелей я старою стала. Здоров'я у мене зовсім нема.
— А що у вас із здоров'ям, бабусю? — запитав лейтенант Соколов. — Чого його нема?
— І не знаю чому. Тільки ломить мене всю вранці. Так і викручує! Так і викручує!
У бабусі в руках була кочерга. Вона нею замість ключки користувалась в ожеледицю. І бабуся почала показувати, як її викручує на прикладі цієї кочерги. Всю кочергу у вузол зав'язала. І сказала:
— Вік, либонь. Мені вже вісімдесят скоро.
— То не вік, — заперечив Гагарін. — Мене, буває, також крутить вранці. Хочеш випрямитись — і не можеш. — Він намагався випрямити кочергу. — Ніяк не можеш! Це простудне, бабусю.
— Може, й простудне, — погодилась праскова бабуся. — А мені вже й виходити. Дякую вам, любчики. Дай вам бог здоров'я. От і мій дім. От і все наше селище Ковровино. Десять хат всього.
— Бабусю, а де у вас тут можна води набрати? — закричав із заднього сидіння Валера Готов-кін. — Дуже пити хочеться.
— А почекай-но. Я тобі зараз молока винесу.
— Ні, бабусю, не треба молока. Мені вода потрібна, попити, вмитись.
— Чи душ прийняти, — додав Михайло Гагарін.
— А ви під'їжджайте до ставка. Там і буде джерело. Якраз біля каплиці.
Хутко доїхали до джерела. Набрали води. Випили по склянці. Нічого особливого. Вода як вода.
Соколов дістав блискучу горошину й кинув у склянку з водою. Пиш! — лише бульбашки пішли. Горошина вмить розчинилась.
— Ура! — закричав Валера Готовкін. — Де тут найближча пошта?!
До найближчої пошти було, як завжди, кілометрів тридцять. Вони набрали каністру води й рушили.
Знову вибоїни і переліски. Знову путівець і така дорога, немовби вона фальшиво-стратегічна. Начебто її для ворогів прокладали, щоб вони нікуди не доїхали. І от довгождане райсело Єдрово і довгождана пошта.
Наші неголені учасники експедиції нагадували невідомо кого. Коли вони ввалились до пошти, дівчата подумали, що у них знову кіно про війну знімають. Вони сказали:
— Цих акторів кепсько загримували. Військова форма у них як новенька. І щетина не справжня, так і дивись, відклеїться. І китайських плащів, як у шофера, партизани не носили. Їх тоді ще в продажу, не було.
Лейтенант Соколов хутко накидав телеграму:
«Місто Вишній Волочок. Піонерський табір фанерного заводу. Начальнику геологічної експедиції Лозі.
Джерело знайдено. Виявлено у селищі Ковровино. Веземо пробу.
Соколов, Готовкін, Гагарін».
Через годину вражені геологи на чолі з Юрою Лозою, вибалушивши очі, читали:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «25 професій Маші Філіпенко», після закриття браузера.