Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я першою почула цей запах – запах водоростей з легким душком риби, який придають повітрю великі водойми. Ми наближалися до виходу і чистої води.
Ми були біля виходу. Надія спалахнула і згасла. Якщо досі була ніч, ми все одно приречені, вийдемо назовні чи ні. Денне світло було нашою єдиною надією.
Сходи весь час вели вгору. Я вже чула їх, позаду, легеньке шарудіння лап по каменю. Я кинула погляд назад, проте, звісно, нічого не побачила. Я глянула вгору… Дякувати богам. Високо над нами, маленькі на відстані, ледь помітно вимальовувалися двері.
Страх – сильний стимулятор. Страх змішаний з надією стає потужною магією. Я думала, що вже віддала всі свої сили. Тепер, навіть з вантажем у вигляді приголомшеного Хольгрена, я буквально летіла вгору по сходах. За дверима було світло.
Дві сотні метрів відділяло нас від порятунку. Я не знала яка відстань відділяла нас від створінь Короля Тіней, але з кожною секундою розрив зменшувався. Я не зводила погляду з виходу, що наближався і більше не озиралася. Крізь двері просочувався сірий світанок і в міру того як ми наближалися, освітлював нам шлях. Я вже мчала так швидко, як тільки могла, але сам факт, що я бачила куди ставила ноги, був великим полегшенням. Ми зменшували відстань, секунда за секундою, крок за кроком.
Я чула, як вони дерлися по сходах, і тільки зусиллям волі стримувала себе, щоб не озирнутися на пройдений шлях. Або ми втечемо, або ні. Я відмовлялася витрачати час на те, щоб озиратися.
-- Давай, партнере. Вже недалеко. Швидше. Благаю, швидше, Хольгрене.
Він старався як міг, на своїх непевних ногах. Я вже чула шелест вітру по воді. А ще я чула, як наші переслідувачі лізуть по сходах, настільки близько, що я могла метнути в них кинджалом, якби він в мене був.
Моя голова була на рівні вершини сходів, коли перше щупальце обвилося навколо каблука черевика і звалило мене з ніг. Інстинктивно я копнула ногою, але не влучила. Друге обвилося навколо моєї ноги, і третє. Я спробувала вилізти по сходах, але мене тягнуло назад.
-- Йди! – закричала я до Хольгрена. Він стояв на кілька сходинок вище від мене, на обличчі – приголомшене збентеження. Він не зрушив з місця. Це мене страшно обурювало; що він здохне тому, що пошкодив голову, гепнувшись об стіну. Яка безглузда смерть.
А тоді на обрії зійшло сонце і перші прекрасні промені золотого світла пробилися на сходову клітку. Щупальця, які ув‘язнювали мене, зникли. Сходову клітку заповнив різкий гнилий сморід. Я була вільною.
Я зіп‘ялася на ноги, схопила Хольгрена за руку і пошкутильгала спостерігати за найчудовішим сходом сонця, яке я тільки бачила.
Розділ 6
Перше, що я побачила, коли вийшла, було сонце, що сходило над далекою лінією низьких, коричневих гір. Навіть без додаткового присмаку від несподіваного порятунку від смерті, це було б прекрасне видовище. Від його величі в мене на очах виступили сльози. Я витерла їх долонею.
Ми стояли на кам‘яному виступі десь півтора метра шириною і довжиною шість. Сам майданчик і вихід сходів були вирубані на обриві скелі, чия груба сіра маса здіймалася на десять метрів над нами, і опускалася на шість вниз. З двох боків майданчик закінчувався сходами, що вели вниз.
Внизу перед нами, сонячне проміння вкривало позолотою неспокійні води величезного озера. Воно тягнулося на кілька кілометрів на схід, і мало десь півтора кілометра ширини з півночі на південь у своєму найвужчому місці.
Я допомогла Хольгрену сісти спиною до скелі. Мене турбував отриманий ним удар в голову. Вони можуть бути небезпечними. Кому знати краще, як не мені, адже я практично зробила на них кар‘єру.
-- Хольгрене. Не засни зараз. Ти не можеш заснути.
-- Гаразд, -- сказав він, з примруженими очима. Я підняла йому одну повіку, тоді іншу і перевірила розмір зіниць. Інколи, при серйозній травмі голови, різний розмір зіниць означає поважне пошкодження. Принаймні, так мені сказали. Хольгрен начебто був у порядку. Він відкинув мою руку зі свого обличчя і власними руками прикрив очі.
-- Не спи, партнере.
-- Не буду. Не можу. Мені надто боляче.
-- Добре. Я йду огляну тут все. Нікуди не ходи.
-- Ха, -- сказав він зболілим голосом. Якщо він здатен навіть на слабкий сарказм, з ним все буде гаразд. Я легенько стиснула йому плече і встала, щоб поглянути, що там.
Біля підніжжя сходів я виявила древній кам‘яний причал, напіврозвалений і слизький від водоростей. Човнів, звісно ж, не було. Я поглянула направо і наліво, сподіваючись побачити якусь стежку до берега. На сотні метрів у обох напрямках я виявила тільки скелясту стіну, вкриту слизом біля лінії води. Зліва, там де скеля завертала і зменшувалася, розкидані безладно валуни доходили до берегової лінії. Справа скеля відступала ще далі. За нею на невизначену відстань тягнулася болотиста зона заповнена очеретом. Було неможливо сказати, де закінчувалося болото і починалася тверда земля.
Гадаю, можна було поплисти в будь-який бік, але в цієї ідеї була одна фундаментальна проблема. Я не вміла плавати. Навіть якби я хотіла навчитися, не було нікого, хто б мене навчив.
Більшу частину свого дитинства я провела в рибальському селі під Белларіусом. Наскільки я знаю, на Драконовому морі немає жодного живого рибалки чи моряка, який вміє плавати. Вважається, що краще швидко потонути, ніж повільна смерть, практично неминуча, коли тобі відірве ногу одна чи більше сірих урду або фекл, якими кишіли ті води. Драконове море назвали так не даремно.
Я зітхнула, почухала голову і знов піднялася по сходах, щоб порадитися з партнером. Я намагалася не думати про те, що готує для нас доля, коли опуститься ніч, але це було просто неможливо. Будуть це тіньові нападники чи мати кошмарів зі своїми дітьми, нас швидко наздоженуть, і тоді…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг», після закриття браузера.