Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

потрібного. Раптом щось блис­нуло під столом. Зелений вогник.

У Фоулі закалатало серце. Він одразу зрозумів, що то таке. Ноутбук Артеміса Фаула. З модемом та елек­тронною поштою. Кентавр ледве заспокоївся. По­ставити туди жучка Опал Кобой не могла. Девайс з’явився тут лише кілька годин тому. Фоулі не встиг навіть устромити туди свого носа.

Кентавр у відчаї ударив кулаком по ящику з ін­струментами, той перекинувся, і його вміст розко­тився по плазмовій плитці. Але розпач не завадив йому впіймати кабель і ножиці. Наступний крок — удати, що в нього подалися нерви, впасти на контрольну панель і розридатися. Звісно, впав він саме над тим місцем, де Холлі лишила ноутбук. Лег­ким рухом копита Фоулі відправив комп’ютера під прибиральника, туди, де має бути мертва зона. Потім кентавр кинувся на підлогу і забив ногами в істериці. Камера не покаже Опал нічого, окрім його ніг.

Досі все було гаразд. Фоулі відкрив кришку ноут­бука, швиденько вимкнув колонки. Людям так подо­бається, щоб комп’ютери пікали в дуже неслушні моменти. Пальці пробігли по клавіатурі, і за мить він уже увійшов в електронну пошту.

От тепер виникла проблемка. Безпровідний Ін­тернет — це одне, а от Інтернет із центру Землі — це зовсім інше. Поклавши голову на лікоть, Фоулі вста­вив кінчик волоконно-оптичного кабелю в порт лінії зв’язку. Тепер він міг приймати сигнал амери­канських супутників. Отже, антена є. Лишається сподіватися, що Хлопчик Бруду зараз на зв’язку.

Лабораторії «Кобой»

Опал Кобой ніколи так не розважалася. Цілий під­земний світ перетворився на її іграшку. Вона витяг­лася на своєму кріслі, як задоволена кішка, і на­солоджувалася хаосом на моніторах. У ЛЕП не лишилося жодного шансу. Через короткий час Б’ва Келл потраплять до Поліцейської Плази. Місто буде їхнім. Тоді настане черга Атлантики. А за нею — і світу людей.

Опал переводила погляд з екрана на екран, намага­ючись запам’ятати кожну дрібничку. В місті з кожно­го темного закутка повилазили гобліни, озброєні та жадаючі крові. Під пострілами «Софтноузів» від істо­ричних пам’яток відлітали уламки. Звичайні ельфи забарикадувалися у своїх будинках і молилися, щоб до них не завітала якась банда мародерів. Крамниці грабували і підпалювали. Вона сподівалася, що все не підпалять. Не хотілося їй бути королевою війни.

На головному моніторі з’явилося зображення. Її викликав Каджон по захищеній лінії. Він мав цілком задоволений вигляд. Холодне щастя помсти.

— Брайар, — вигукнула Опал. — Це просто чудо­во. От якби ти був тут, щоб подивитись!

— Скоро буду. Мушу лишатися зі своїм військом. Оскільки саме я викрив зраду Фоулі, Рада призначи­ла мене командиром. Як там наш полонений?

Опал подивилася на екран із Фоулі.

— Він мене, якщо чесно, розчарував. Я чекала на якісь дії. Спроба втекти як мінімум. Але він тільки й робить, що плаче і кидається на підлогу.

Посмішка у Каджона стала іще ширшою.

— Сподіваюся, він скоїть самогубство. Навіть пере­конаний у цьому. — І новий командир знову став сер­йозним: — Що з ЛЕП? Чи є несподівані прояснення?

— Ні. Саме так, як ти і казав. Вони заховалися в Поліцейській Плазі, як черепаха в панцирі. Відріза­ти локальну мережу комунікації?

Каджон похитав головою.

— Ні. Вони звітуватимуть про свої дії по так зва­ному захищеному каналу. Тримай його відкритим. Про всяк випадок.

Опал Кобой нахилилася ближче до екрана.

— Розкажи мені, Брайаре. Розкажи мені про май­бутнє.

На мить обличчя Каджона стало роздратованим. Але сьогодні він був у доброму гуморі, і ніщо не мог­ло його зіпсувати.

— Раді повідомили, що Фоулі керував саботажем із командного пункту. Але ти дивом перехитрила кентаврову програму і повернула контроль над ДНК-гарматами в Поліцейській Плазі ЛЕП. Цих дурних гоблінів приструнять. Я стану героєм опо­ру, а ти — моєю принцесою. Лабораторії «Кобой» отримають усі воєнні контракти на наступні п’ять років.

У Опал перехопило подих.

— А далі?

— Далі ми разом звільнимо землю від тих огид­них Людей Бруду. Таке, моя дорогенька, майбутнє.

Арктичний термінал

У Артеміса задзвонив телефон. Такого він навіть не очікував. Хлопець зняв зубами рукавицю, дістав телефона.

— Повідомлення, — сказав він і поліз у меню. — Цього номера немає ні в кого, окрім Батлера.

— У когось таки є. — Холлі схрестила руки на гру­дях.

Артеміс не звернув уваги на її слова.

— Мабуть, Фоулі. Він уже кілька місяців спостері­гає за моїми каналами зв’язку. Він або взяв мій комп’ютер, або знайшов, як уніфікувати наші плат­форми.

— Зрозуміло, — в один голос сказали Батлер із Ру­том. Обидва збрехали.

На Холлі терміни не справили ніякого враження.

— Що ж у повідомленні?

Артеміс постукав по маленькому екранчику.

— Сама подивись.

Капітан Шорт узяла телефон, переглянула повідо­млення і прочитала його вголос. Із кожним словом її обличчя усе більше витягувалося...

КМНДР РУТ. ПРБЛЕМИ ВНИЗУ. ЗАХПИЛИ ГОБЛІНИ. ПЛІЦ ПЛАЗУ ОТОЧЕНО. КАДЖОН + ОПЛ КБОЙ У ЗМОВІ. НЕМАЄ ЗБРЇІ ЗВЯЗКУ. ДНК ГРМАТИ КОНТРЛЮЄ КОБОЙ. Я В ПСТЦІ НА КОМАНДН ПУНКТІ. РАДА ВВЖАЄ МЕНЕ ЗРАДНКОМ. ЯЩО ЖИВІ ДОПМЖІТЬ. ЯЩО НІ ПОМИЛИВСЯ НОМРОМ.

У Холлі раптом пересохло в горлі.

— Погано.

Командир скочив на ноги, схопив телефон і про­читав повідомлення сам.

— Так, — заявив він за хвилину. — Дуже погано. Каджон! Увесь час то був Каджон. Чому я сам не по­мітив? Чи можемо ми відправити повідомлення Фо­улі?

Артеміс подумав.

— Ні. Тут немає мережі. Я здивований, що ми взагалі його отримали.

— А чи не можеш ти налагодити зв’язок?

— Легко. Дайте мені якихось шість місяців, спеці­альне обладнання і три кілометри сталевого брусу.

Холлі хмикнула.

— Просто геній!

Батлер поклав руку їй на плече.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Артеміс думає.

Артеміс зосереджено дивився у середину плазмо­вого куба.

— Маємо два варіанти, — почав він за хвилину. Ніхто його не перебивав, навіть Холлі. Врешті-решт, саме Артеміс Фаул придумав, як утекти із зони бло­кади часу. — Можемо звернутися по допомогу до людей. Можна попросити когось із Батлерових сум­нівних знайомих. За винагороду, звісно.

Рут покачав головою:

— Не годиться.

— Згодом їм можна стерти пам’ять.

— Іноді стирання спрацьовує лише частково. Нам не потрібні найманці із залишковими спогадами. Другий варіант?

— Проникнемо до лабораторій «Кобой» і повер­немо контроль над зброєю ЛЕП.

Командир розреготався.

— Проникнемо до лабораторій «Кобой»? Ти сер­йозно? Вони ж у скелі видовбані. Вікон немає, стіни бластонепробивні, ДНК-гармати на кожному кроці. Кожного непрошеного гостя, що зайде всередину далі, ніж на сто метрів, підстрелять прямо поміж вух.

Батлер