Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

що у світі все має відбуватися не так, ніби в якихось там книжках. Хіба ж це була не жахлива думка?

— САМ Я НІКОЛИ НЕ ВІРИВ У ДРАМИ, ПАННО ЛІТУНКО.

Вона насправді не слухала.

— І я подумала, те, чого зараз чекає від мене життя, — що я сновигатиму навколо у вінчальному платті роками, поки остаточно не поїду дахом. От що воно хотіло від мене. Ха! О так! Тож я запхала сукню в мішок із клаптями, і ми запросили всіх на весільне снідання, бо це був просто злочин — змарнувати хорошу їжу.

Вона знову атакувала вогонь, а потім знов звела на нього погляд із потужністю мегавата.

— Я думаю, що завжди важливо розрізняти, що справжнє, а що ні, правда?

— ПАННО ЛІТУНКО?

— Так?

— НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ, ЯКЩО Я ЗУПИНЮ ГОДИННИК?

Вона глянула вгору на сову з очима-бігунцями.

— Що? О. Чому?

— БОЮСЯ, ВІН ДІЄ МЕНІ НА НЕРВИ.

— Він цокає не надто гучно, правда ж?

Білл Двері хотів сказати, що кожне «цок» було ніби забивання металевих палиць у бронзові стовпи.

— ВІН ШВИДШЕ ДРАТУЄ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Ну, зупини його, якщо хочеш. Я накручую його тільки задля товариства.

Білл Двері вдячно звівся, обережно пробрався крізь ліс декоративних предметів і вхопив маятник у формі шишки. Дерев’яна сова люто глипнула на нього, і цокання припинилося. Принаймні в дійсності звичайних звуків. Він був свідомий того, що, хай там як, деінде дроблення часу триває. Як можуть люди це витримувати? Вони запрошують Час у власні оселі, ніби це їхній друг.

Він знову сів.

Панна Літунка почала в’язати, несамовито.

Вогонь шурхотів за ґратками.

Білл Двері умостився в кріслі й втупився у стелю.

— Твоєму коневі добре ведеться?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Твій кінь. Здається, йому добре ведеться на луках, — підказала панна Літунка.

— О. ТАК.

— Гасає, ніби ніколи трави раніше не бачив.

— ВІН ЛЮБИТЬ ТРАВУ.

— А ти любиш тварин. Я бачу.

Білл Двері кивнув. Його запас необтяжливих балачок, і без того не надто золотий, геть вичерпався.

Він сидів мовчки наступних кілька годин, руки вчепилися в підлокітники крісла, поки панна Літунка не оголосила, що йде спати. Тоді він повернувся до клуні й заснув.

* * *

Білл Двері не усвідомив, коли вона прийшла. Але ось вона, сіра постать, що літає у пітьмі клуні.

Чомусь вона тримала золотий часомір.

Вона сказала йому: Біллє Двері, це була помилка.

Скло розкололося на друзки. Дрібнісінькі золоті секунди зблиснули в повітрі на мить, а потім опали.

Вона сказала йому: Повертайся. Ти маєш роботу, яку треба робити. Це була помилка.

Постать зблякла.

Білл Двері кивнув. Звісно, це була помилка.

Кожен би помітив, що це була помилка.

Він увесь час знав, що це була помилка.

Він швиргонув спецівку у куток і одягнув мантію абсолютної пітьми.

Що ж, це був досвід. І, мусив визнати він, не той, який хотілось би знов пережити. Він відчув, як аж від серця відлягло.

Чи справді бути живим схоже на це? Відчуття пітьми, що тебе затягує?

Як вони можуть із цим жити? А живуть же і навіть, здається, отримують від цього задоволення, тоді як єдиним розумним способом дії було б зневіритися. Немислимо.

Відчути, що ти лиш крихітна жива істота, затиснута між двома скелями пітьми. Як вони можуть витримувати бути живими?

Очевидно, це щось, із чим потрібно вродитися.

Смерть осідлав коня і поїхав геть угору через поля. Збіжжя хвилювалося внизу, ніби море. Панні Літунці доведеться знайти когось іншого, хто допоможе їй зібрати врожай.

Це було дивно. Було якесь почуття.

Жаль? Чи це був він? Але це були почуття Білла Двері, а Біля Двері був... мертвий. Ніколи не жив. Він знову був колишнім собою, у безпеці, там, де немає жодних почуттів і жодних жалів.

Зовсім ніяких жалів.

А тепер він був у своєму кабінеті, і це було дивно, бо він не міг точно пригадати, як туди дістався. Однієї миті він був на спині коня, наступної в кабінеті, зі своїми рахунковими книгами, і часомірами, й інструментами.

І той був більший, ніж він пам’ятав. Стіни ховалися за межами поля зору. Це було сприйняття Білла Двері. Звісно, він здавався великим Біллу Двері, і, певно, його частинка все ще лишалася в ньому. Справи не давали йому сидіти склавши руки. Зануритися в роботу.

На його столі вже були деякі життєлічильники. Він не пам’ятав, як поставив їх тут, але це не мало значення, важливіше було налагодити роботу...

Він узяв найближчий і прочитав ім’я.

* * *

— Ду-ку-ку-рень!

Панна Літунка сіла в ліжку. На межі сну вона почула інший звук, який, певно, розбудив півня.

Вона чиркала сірником, поки змогла запалити свічку, а потім порпалася під ліжком, поки її пальці намацали руків’я шаблі, яка частенько ставала в нагоді покійному пану Літунці під час його ділових поїздок через гори.

Вона поспішила вниз рипучими сходами і вийшла надвір у світанкову прохолоду.

Вона завагалася в дверях клуні, а потім відчинила їх рівно настільки, щоб прослизнути всередину.

— Пане Двері?

Почувся шурхіт у сіні, а потім насторожена тиша.

— ПАННО ЛІТУНКО?

— Ти мене гукав? Я впевнена, що чула, як хтось вигукнув моє ім’я.

Почувся інший шурхіт, і голова Білла Двері з’явилася над краєм підлоги горища.

— ПАННА ЛІТУНКА.

— Так. Кого ти чекав? З тобою все добре?

— Е. ТАК. ТАК, Я ГАДАЮ, ТАК.

— Ти впевнений, що з тобою все добре? Ти розбудив Кирила.

— ТАК. ТАК. ЦЕ БУВ ТІЛЬКИ... Я ДУМАЮ ЦЕ... ТАК.

Вона задула свічку. Передсвітанкового світла було досить, щоб бачити.

— Ну, якщо ти впевнений... Тепер, коли я встала, я можу заразом приготувати вівсянку.

Білл Двері ліг назад на сіно, поки не відчув, що зможе втриматися на ногах, а потім зліз додолу і пошкандибав через двір до фермерського будинку.

Він не говорив нічого, поки вона не вилила вівсянку у його миску й не заправила її сметаною. Зрештою, він не зміг далі стримуватися. Він не знав, як запитати, але справді потребував відповідей.

— ПАННО ЛІТУНКО?

— Так?

— ЩО ЦЕ... ВНОЧІ... КОЛИ ТИ БАЧИШ РЕЧІ, АЛЕ ЦІ РЕЧІ НЕСПРАВЖНІ?

Вона стояла, горщик вівсянки в одній руці, ополоник у другій.

— Ти маєш на увазі сновидіння? — сказала вона.

— ТО ЦЕ І Є СНОВИДІННЯ?

— Хіба ти не бачиш снів? Я думала, всі бачать.