Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

class="p1">— ПРО РЕЧІ, ЯКІ МАЮТЬ СТАТИСЯ?

— Це передчуття, ось що. Сама я ніколи у них не вірила. Ти ж не хочеш сказати, що не знаєш, що таке сни?

— НІ. НІ. ЗВІСНО, НІ.

— Що тебе турбує, Білле?

— Я РАПТОМ ДІЗНАВСЯ, ЩО МИ ВСІ ПОМРЕМО.

Вона замислено на нього поглянула.

— Ну, всі помруть, — сказала вона. — І про це був твій сон чи не так? Усі так почуваються час від часу. На твоєму місці я би про це не хвилювалася. Найкраще, це зайняти себе і мислити позитивно, я завжди кажу це.

— АЛЕ МИ ПРИПИНИМО ІСНУВАТИ!

— О, я про це не знаю, — сказала панна Літунка, — це все залежить від способу життя, який ти ведеш. Я так гадаю.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ти віруюча людина?

— ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ, ЩО З ВАМИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ТРАПИТЬСЯ ТЕ, ЩО, ЯК ВИ ВІРИТЕ, МАЄ ТРАПИТИСЯ?

— Було б добре, якби це було так, правда? — погідно спитала вона.

— АЛЕ, РОЗУМІЄТЕ, Я ЗНАЮ, У ЩО Я ВІРЮ. Я ВІРЮ В... НІЩО.

— Ми смутні цього ранку, правда? — сказала панна Літунка. — Найкраще, що можна зробити зараз, це прикінчити цю вівсянку. Це корисно. Кажуть, вона зміцнює кістки.

Білл Двері зазирнув у миску.

— МОЖНА ПОПРОСИТИ ЩЕ?

* * *

Білл Двері провів ранок, колючи дрова. Це було приємно одноманітно.

Втомитися. Це було важливо. Він, певно, спав попередньої ночі, але був такий втомлений, що не бачив снів. І мав намір не бачити снів знову. Сокира здіймалася і падала на поліна чітко, як годинник.

Ні! Не як годинник!

Панна Літунка поставила на плиту кілька горщиків, коли він увійшов.

— СМАЧНО ПАХНЕ, — подав голос Білл. Він потягнувся до кришки горщика, яка підстрибувала. Панна Літунка крутнулася на місці.

— Не чіпай! Тобі цього не треба! Це для щурів.

— ЩУРИ НЕ ГОДУЮТЬСЯ САМІ?

— Ще й як годуються. Ось чому ми даємо їм ще трохи дечого перед жнивами. Кілька шматків цього біля нірок — і більше жодних щурів.

У Білла Двері забрало трохи часу скласти два і два, але, коли вони склалися, це стало зіткненням мегалітів.

— ТО ЦЕ ОТРУТА?

— Витяжка спіккла, змішана з вівсяним борошном. Ніколи не зрадить.

— ВОНИ ПОМРУТЬ?

— Миттєво. Впадуть на місці догори лапками. Ми поїмо хліб і сир, — додала вона. — Я не куховарю двічі на день, а увечері в нас буде курка. До речі, про курку, власне... ходи сюди...

Вона зняла фартух із вішалки і вийшла у двір. Півень Кирило підозріло стежив за нею із верху купи гною. Його гарем із товстих і досить старих курей, які греблися в пилюці, перевальцем побіг до панни Літунки, по-курячому незграбно. Вона швидко нахилилася і схопила одну.

Та дивилася на Білла Двері яскравими тупими очима.

— Ти вмієш общипувати курку? — сказала панна Літунка.

Білл дивився то на курку, то на неї.

— АЛЕ МИ ЇХ ГОДУЄМО, — безпорадно сказав він.

— Правильно. А потім вони годують нас. Ця не несеться місяцями. Ось як це відбувається в курячому світі. Пан Літунка зазвичай відкручував їм голови, але я так і не наловчилася це робити; ножем це робити неохайно, і вони трохи бігають опісля, хоча мертві й знають про це.

Білл Двері зважив усі можливості. Курка сфокусувала на ньому одне, схоже на намистину, око. Кури набагато дурніші за людей і не мають складних ментальних фільтрів, які заважають їм бачити те, що є насправді. Вона знала, де вони, й хто на неї дивиться.

Він глянув на її маленьке просте життя і побачив, як витікають останні секунди.

Він ніколи не вбивав. Він брав життя, але тільки коли з ним було покінчено. Є різниця між грабіжництвом й крадіжкою знайденого.

— НЕ ТРЕБА НОЖА, — втомлено сказав він. — ДАЙТЕ МЕНІ КУРКУ.

Він на мить повернувся спиною, а потім передав мляве тільце панні Літунці.

— Добра робота, — сказала вона і пішла на кухню.

Білл Двері відчув, як звинувачувально дивиться на нього Кирило.

Він розтулив руку. Крихітна плямка світла кружляла над його долонею. Він подув на неї, легко, і вона зблякла.

Після ланчу вони розклали щурячу отруту. Він почувався убивцею.

* * *

Щурів померло багато.

Унизу в ходах під клунею — в найглибшому з них, проритому давним-давно шуроподібним забутим предком — щось виникло в пітьмі.

Здавалося, йому важко вирішити, якої форми набути.

Воно почало з кусня сиру дуже підозрілого вигляду. Здається, це не спрацювало. Потім воно спробувало щось подібне на маленького голодного тер’єра. Це також було відкинуто.

На мить воно стало пасткою зі сталевими зубцями. Це було цілковито недоречно.

Воно пошукало свіжі ідеї, і, на великий власний подив, одна прийшла легко, ніби й не здолала жодної відстані. Не так форма, як пам’ять про форму.

Воно спробувало її і вирішило, що хоч вона зовсім не придатна для роботи, в якийсь глибоко задовільний спосіб ця форма єдино можлива.

Воно стало до праці.

* * *

Цього вечора чоловіки вправлялися в стрільбі з лука на моріжку. Білл Двері обачно підтвердив місцеву славу найгіршого лучника в цілій історії стрілецького ремесла; нікому й на думку не спало, що пробити стрілою капелюха роззяви у себе за спиною, логічно, мало б вимагати кращих навичок, аніж просте вціляння у досить велику мішень за якихось п’ятдесят ярдів від себе.

Вражає, скількох друзів можна здобути, просто зазнаючи невдач у справах, за умови, що ви достатньо погані, щоб бути посміховиськом.

Тож йому дозволили сісти на лаву за стрільбищем, зі стариганями.

По сусідству соталися іскри з комина сільської кузні і спіраллю здіймалися у присмерку. З-за зачинених дверей чулося несамовите грюкання. Білл Двері задумався, чому кузня завжди зачинена. Більшість ковалів працювали при відчинених дверях, тож їхні кузні ставали неофіційною сільською вітальнею. Цей же так захопився роботою...

— Здоров, секлете.

Він крутнувся на місці.

Маленьке дитя дивилося на нього найбільш пронизливим із усіх бачених ним поглядів.

— Ти секлет, правда ж, — сказала вона. — Я знаю це через кістки.

— ТИ ПОМИЛЯЄШСЯ, МАЛЕНЬКЕ ДИТЯ.

— Ти точно він. Люди обертаються на секлети, коли помирають. Вони не мають розгулювати тут після цього.

— ХА. ХА. ХА. ТІЛЬКИ ПОСЛУХАЙТЕ ДИТИНУ.

— Все ж, чому ти тут ходиш?

Білл Двері глянув на стариганів. Вони здавалися цілком