Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

нею підбігало приходство, немов боялося, що остане само над журливим потоком.

Не штука підходити до села в мирнім часі. Ідеш простісінько і без застанови, цікаво хіба, як село називається, а одинокою небезпекою може бути спущений пес, що виженеться за тобою з обійстя. Але на війні підходити до села, яке лежить між двома військами, багато прикріше. Не знаєш, чи не зорить за тобою вороже око, чи не заклекоче із-за першої хати скоростріл. Тому старі вояки ще довго по війні волять іти чистим полем, як через села, де круті вулички та осторонні будинки нагадують їм засідки і несподівані напади ворога.

Побачивши село, відділ мадярських гонведів скрутив зі шляху, і довго стояв на краю лісу та нараджувався. Потім до першої хати з краю вислав двох звідунів, які хильцем перебігли горбок і ярком почали скрадатися до хати. Видно, село було «чисте», бо за хвилю роздався від хати свист, і цілий відділ рушив надолину. Минув церкву, приходство, перейшов потік і потягнувся гусаком під гору. Село спало. Тільки селянин з крайньої хати, викликаний вояками, ще довго стояв на подвір’ю і дивився вслід за відділом, доки цей не всякнув у темний ліс по другім боці села.

Сонце вже давно мандрувало по світу, але про нього хіба догадуватись можна було. На небі висіла брудна, сіра плахта хмар і раз у раз стрясала на землю дрібний, докучливий дощ. Із лісу, що раннім ранком проковтнув був мадярських гонведів, вийшов знову той самий відділ і спустився до села. Довга і прикра дорога примучила вояків, бо навіть згори тягнули за собою ноги, мов милиці. Біля приходства спинилися, поставили в кізли кріси і ладилися спочивати. Ніхто їм не виходив назустріч, ніхто не підходив приглядатися. Мадяри! Досить цього одного слова, щоб кожна хата замкнулася, як черепаха в свою шкалущу, і тільки крізь вікна заглядала перестрашеними очима. Вояки збилися в гурт і балакали.

— Ех! — зітхнув один. — Коби так тепер теплого молока. Ото було б добре.

— Я волів би так… вареничків зі сметаною, — мріяв другий.

— Де тут, на бойках, знайдеш вареники. Хіба в священика.

— А хоч би. Можна запитатися. Ану ж…

— Але хто піде питатися?

— Хто!? Ти! Ти повинен вміти попівську поведенцію. Адже сам якийсь попович.

— Я тепер гонвед, — засміявся попович.

— Не шкодить. Представишся, то пізнають. А як нічого не дістанеш, то проси, нехай позволять нам каву зварити.

Попович відірвався від гурту і поправцював на приходство. На подвір’ї не стрінув нікого. Тільки рудий песик вихопився з дровітні і кинувся до нього. Але, побачивши невидане якесь диво, сховав хвіст під себе і чкурнув через перелаз. Може, й його перестрашили жовті нашивки на синім мундурі?!

Вояк підійшов під хату і довго крутився, заки ступив на поріг. Думав, певно, що хтось вийде до нього і облегшить йому завдання. Але хата немов вимерла. Стояла мовчки і непривітно зиркала на влізливця. Ввійшов у сіни і застукав до перших дверей. Але коли довго ніхто не відзивався зсередини, натиснув клямку і опинився в кухні. В тій самій хвилі перебігла кухню дівчина і сховалася до кімнати. Вояк остав сам, не знаючи, що далі робити. Переступав з ноги на ногу, розглядався по стінах, покашлював, але з місця не рухався.

Врешті двері від кімнати помаленьку відхилилися, і на порозі станув старенький священик. Блідий, перестрашений, кланявся воякові і боязко підходив до нього.

— Чим можу служити! — спитав по-німецьки.

— Отче-добродію, позвольте, що представлюся! Петро Зварич, Український січовий стрілець.

Священик аж подався назад від тих слів. Вирячив очі і здивовано водив зором по воякові. То вдивлявся в його лице, то поглядав на мундур і на жовті вишивки.

— Ах! Отця-добродія дивує мій мундур! — засміявся вояк. — Що зробити! Вбрали нас поки що в те, що було під рукою.

Священик глибоко зітхнув, бо, здається, досі не дихав навіть. Бліде лице оживилося, а очі блиснули радістю.

— Ви… ви Зварич?! Петро?..

— Так, отче. Але звідки отець мене знають?!

— Lupus in fabula! — сказав до себе старий і зловився за голову. — Дух святий при нас, хрещених.

Потім раптом розложив ремена і обняв вояка.

— Дорогенькі мої. Який я рад, який я безмежно рад! — говорив радісно. — Та я думав, що то Бог зна хто, а то наші кохані стрільці.

І мовби йому прибуло сили а убуло літ, кинувся до дверей і відчинив їх нарозтвір.

— Гей! Панство!! — закричав на цілий голос. — Чи ви знаєте, хто це прийшов?! Січові стрільці! Наші хлопці!!

На той крик ожив мовчазний дім, як потрясений улий. За стіною, по кімнатах, зробився шум, роздалися голоси і в кухню почали вбігати мужчини, жінки і діти. Не страшний уже був їм синій мундур з жовтими нашивками… Зварич розсіяно всміхався і кланявся на всі боки. А вони підходили до нього, сміялися й собі, віталися, як з рідним, і…

Нараз Зварич остовпів. Усмішка щезла з лиця, а очі розширилися, як у перестрашеного. Чи справді?!.. Ні, це з’ява!.. Побачив сині очі і золоте волосся…

— Наталка! — крикнув здушеним голосом і кинувся в сторону дівчини.

Сам не знав, як і коли опинився біля дівчини і, не зважаючи на нікого, почав цілувати її по руках. Та це була тільки хвиля. Швидко опам’ятався і, може, був би з сорому втік з хати, але чиясь рука взяла його за рам’я, і лагідний голос промовив:

— Пане Петре! А зі мною не привитаєтесь?

Зварич обернувся і станув лице в лице з панею Керницькою. Всміхнулася до нього своїм добрим усміхом, обняла за голову і поцілувала. А Зварич припав до її руки і чув, що від надмірного щастя не стає йому віддиху, а очі ось-ось бризнуть слізьми.

За весь той час ніхто ні словечком не перервав святочної тиші. Здавалося, що всі заперли віддих, щоб не сполошити щасливої хвилі.

Врешті Зварич підніс голову і трохи завстиджено подивився. Але всюди стрінув привітно усміхнені лиця і вогкі від радости очі. Тільки Наталки не було. Втекла…

— Просимо! Просимо досередини, дорогий гостю! — промовив старенький панотець, і взяв Зварича під руку.

Тепер щойно Зварич пригадав собі, чого, властиво, прийшов сюди.

— Ах, отче-добродію, я й забув. Я прийшов просити, чи не могли б ми зварити собі тут кави?!

— Каву варити? В моїй хаті?! — сказав, ніби з обуренням, панотець. — Я на такий скандал не позволю!

— Ану, Влодку! — звернувся до якогось молодого священика. — Біжи проси всіх сюди. Всіх до одного! — А обертаючись до Зварича: — Вас не пущу, ще