Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Лін відчувала, що пан Пістрявий над нею насміхається. У кожній розмові, в якій він ділився з нею якимись прихованими деталями оповідей про кримінальний світ Нового Кробузона, її втягували у щось таке, чого вона з радістю б уникнула. «Я лише відвідувачка, — хотілось їй гарячково відповісти знаками. — Не треба мені дорожньої карти! Маленька доза шазби, щоб збадьоритись, може, дрібка квіннеру, щоб заспокоїтись, ось і все, що мені треба... Я не знаю про торгівлю і не хочу знати!»

— Мамця Франсіна — наче монополістка в Малому Кільці. Вона зараз розширює територію своїх торгових представників все далі від Кінкена. Знаєте її? Вона вашого виду. Вражаюча бізнес-леді. Ми з нею змушені будемо якось домовитись. Інакше все закінчиться дуже неприємно, — кілька ротів пана Пістрявого всміхнулися. — Але я вам дещо скажу, — тихо додав він. — Мені скоро доставлять дещо таке, що радикально змінить мою схему реалізації. У мене теж може бути щось на зразок монополії...

«Я сьогодні знайду Айзека, — нервово подумала Лін. — Я поведу його на вечерю в якесь місце на Салакуських Полях, де ми можемо сидіти, торкаючись пальцями ніг».

Невдовзі мав відбутися щорічний конкурс на Приз Шінтакоста — в кінці меллуарія — і їй доведеться придумати, як пояснити Айзеку, чому вона не бере участі. Лін ніколи не вигравала — судді, як вона гордовито вважала, не розуміли залогового мистецтва — але останні сім років вона щоразу брала участь разом зі своїми друзями-митцями. Це стало чимось на зразок ритуалу. У день оголошення результатів вони завжди пишно вечеряли і відправляли когось за примірником «Салакуського газетяра» — видання, котре виступало спонсором конкурсу, — щоб побачити, хто переміг. Тоді вони у п’яному пориві лаяли організаторів, називаючи їх блазнями, позбавленими художнього смаку.

Айзек здивується, що вона не бере участі. Тож вирішила, що натякатиме на якусь монументальну роботу, над котрою працює, щоб він деякий час не ставив запитань.

«Звичайно, — подумала вона, — якщо в нього все ще триває та історія з ґарудою, він і не помітить, беру я участь чи ні».

В їх думках відчувалась образа. Це несправедливо, зрозуміла вона. Лін теж був властивий такий самий фанатизм: їй тепер було важко не бачити увесь час краєм ока жахливу постать пана Пістрявого. Просто так незручно збігся час, що вони з Айзеком обоє фанатично віддалися роботі, незв’язно подумала вона. Ця робота її цілком поглинала. Вона хотіла щовечора приходити додому, де на неї чекав би свіжозроблений фруктовий салат, квитки до театру і секс.

Натомість Айзек щось шкрябав у своїй майстерні, й вона ніч за ніччю приходила додому в Драглисту Діру і лягала в порожнє ліжко. Вони зустрічалися раз чи двічі на тиждень, поспіхом вечеряли й поринали у глибокий, неромантичний сон.

Лін підвела очі й побачила, що відтоді, як вона зайшла на горище, тіні пересунулися. В голові було туманно. Її делікатні передні ніжки швидкими порухами очистили рот, очі, антенки. Вона розжувала останню, як вона вирішила, порцію барвоягід на сьогодні. Терпкість синьоягід врівноважував солодкий смак рожевоягід. Лін змішувала обережно, додаючи нестиглу перлоягоду чи майже переброджену жовтоягоду. Мисткиня точно знала, якого смаку хотіла досягти: нудотної, солодкавої гіркоти кольору, схожого на сірувато-рожев’ястий лососевий — колір литкового м’яза пана Пістрявого.

Вона проковтнула і продавила сік через стравохід у голові. Зрештою він бризнув на мерехтливу поверхню слини, що засихала. Сік був трохи зарідкий: він занадто бризкав і крапав, виділяючись. Та Лін із цим справилася, передаючи відтінок м’яза абстрактними мазками й краплями.

Коли слина засохла, мисткиня відірвалася від роботи. Вона відчула, як липкий шов слизу розтягується і рветься, коли відсунула голову від незакінченої ноги. Скульпторка нахилилася на один бік і напружилась, виштовхуючи із залози залишки пасти. Ребристий животик її голови стиснувся, переходячи від роздутої опуклості до більш звичних розмірів. Жирна біла грудочка слини скрапнула з голови і застигла на підлозі. Лін витягнула вперед кінчик залози і почистила його задніми ніжками, а тоді обережно закрила маленький захисний заслін під кінчиками крилець.

Вона встала і потягнулась. Дружні, холодні, небезпечні оповідки пана Пістрявого раптом стихли. Він не думав, що вона вже закінчила.

— Так скоро, пані Лін? — вигукнув він із театральним розчаруванням.

«Втрачу спритність, якщо перепрацююся, — повільно відповіла вона знаками. — Забирає багато сил. Мушу спинитися».

— Звичайно ж, — сказав пан Пістрявий. — А як там шедевр?

Вони разом повернулися до скульптури.

Лін була рада, що її імпровізоване виправлення занадто водянистого соку барвоягід утворило яскравий, містичний ефект. Вийшла не цілком точна копія, але жодна з її робіт такою не була: натомість здавалось, ніби м’яз пана Пістрявого люто жбурнули на кістки ноги. Можливо, ця аналогія була не такою далекою від правди.

Напівпрозорі кольори нерівними жолобками стікали по білому, що сяяв, як внутрішній бік мушлі. Фрагменти тканин і м’язів наповзали один на одного. Були яскраво відображені найдрібніші деталі багатотекстурної плоті. Пан Пістрявий схвально кивнув.

— Знаєте, — тихо почав він, — мене тішать грандіозні моменти, тому хотілося б, аби був якийсь спосіб, щоб я не бачив вашої роботи аж до моменту, коли ви закінчите. Знаєте, я думаю, поки що вона виходить добре. Дуже добре. Але небезпечно хвалити так рано. Це може призвести до надлишкової самовпевненості... або ж навпаки. Тож, будь ласка, пані Лін, не розчаровуйтесь, якщо це буде останнє слово, котре скажу стосовно вашої роботи, добре чи погане, аж до самого кінця. Згода?

Лін кивнула. Вона не могла відвести очей від того, що створила, і дуже ніжно провела рукою по гладенькій поверхні слини хепрі, що засихала. Її пальці дослідили перехід від хутра до луски та шкіри під коліном пана Пістрявого. Вона подивилась на оригінал. Підвела очі, щоби глянути на голову. Він зиркнув на неї у відповідь парою тигрячих очей.

«Що... ким ви були?» — запитала вона знаками. Він зітхнув.

— Я все думав, коли ж ви про це запитаєте, Лін. Хоч я й сподівався, що ви не зробите цього, але знав, що таке вірогідно. Це змушує мене задуматися, чи ми взагалі розуміємо одне одного, — прошипів він, зненацька розсердившись. Лін відсахнулася.

— Це так... передбачувано. Ви все ще не дивитесь так, як треба. Взагалі. Це диво, що вам вдається творити таке мистецтво. Ви все ще вважаєте це, — він указав на власне тіло мавп’ячою лапою, — патологією. Вам усе ще цікаво, що було і яким