Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Розділ 14

Надворі тільки починає світати, а сусідські півні вже, мабуть, охрипли кричати один голосніше за іншого. Не те щоб це заважало мені спати, адже я не сплю вже деякий час. Слава солодко сопе мені на вухо, поки його руки та ноги, наче щупальця восьминога огортають мене. Поворушитись, у цій пастці, не маю змоги, тому продовжую лежати на спині та розглядаю неіснуючі візерунки на стелі, поки кляті таргани у моїй голові, влаштовують свій шабаш. 

Ненавиджу. Все своє свідоме життя, я ненавиджу цей день. День свого народження. А точніше день, коли однієї морозної ночі мене знайшли на порозі пологового будинку у дорожній сумці. Звичайній сумці, з якою мають їздити у подорожі, а не залишати в ній новонароджену дитину. 

Одинадцять років, які я провела у дитячому будинку не були поганими, але і щасливими я їх назвати не можу. Кожен новий день нічим не відрізнявся від попереднього, наче ти проживаєш один і той самий день знову і знову, наче день бабака. І кожен з цих днів, ти бачиш перед собою, таких самих нікому не потрібних дітей. Скільки б ми не запитували себе у чому наша провина, що ми зробили такого, що нас викинули на вулицю наче сміття, та відповідь лише одна - ми народились, в цьому і є наша провина. Ми не просили про це, та нас ніхто і не питав. Були серед нас і ті, хто народились та жили у сім’ї з батьками, та їх досвід не надихав, адже вони все одно опинилися серед нас, тих хто виборював своє місце під сонцем у цій системі. На моїй пам’яті, нові сім’ї знайшли не так вже і багато дітей, та всі вони були молодшого віку. Підлітків ніхто не хотів брати до себе у родину, бо ніхто не хотів на додачу з вже сформованим характером, отримати проблеми з поведінкою, у так званий перехідний період. Як би, на той час, мені не хотілося жити у дитячому будинку, та я завжди із жахом думала про майбутнє, коли доведеться вийти за поріг закладу, щоб розпочати самостійне життя. 

А потім мене удочерили. Чому? Не знаю. Вірогідність, того що тебе удочерять в такому віці, дорівнює майже нулю. Та навіть попри таку статистику, я опинилась в родині. В родині, яка, на мій погляд, не потребувала цього, бо в них вже була рідна дочка такого самого віку як і я. Перший час, я все чекала якусь підставу, погане ставлення, можливо якісь знущання, будь-що, що б підтвердило мої страхи, але вони, з першої хвилини нашої зустрічі і до сьогодні, найдорожчі люди в моєму житті.

Я так і не змогла назвати їх мамо і тато, але не тому, що вони погані, а навпаки. В моїй підсвідомості, залягла думка, що мама, це та жінка яка народила та покинула мене, і яка навіть не озирнулась на дитячий плач, бо інакше яке б серце це витримало. Тому слова “мама” для мене не існує. Можливо, згодом, я зміню свою думку, та зараз, коли в мені все ще живе маленька ображена дівчинка, я не готова нікого називати саме так. Проте в мене є Надя, і вона найкраща у світі жінка, яка виховала мене, яка не спала ночами, коли я хворіла, яка допомагала мені робити шкільне домашнє завдання і яка готова мчати мені на допомогу, навіть коли мені вже двадцять чотири. Я ніколи не відчувала себе зайвою в їхній родині, яка згодом стала моєю. Вони завжди ставились до мене так само як і до рідної дочки Каті, однаково балували і любили. Я ж, своєю чергою, старанно навчалась і намагалась бути слухняною, щоб вони пишались мною і ніколи не пожалкували про моє удочеріння.

Я цього не хочу, та сльози самі стікають по моїм скроням. Навіщо я кожен рік про це згадую. Навіщо згадую ту жінку, яку ніколи не пробачу через її вчинок. В той час, як інші діти мріяли, що одного сонячного дня, по них повернеться матір, або планували знайти рідних батьків коли виростуть, я молилась, щоб ніколи не довелось побачити ту жінку знову.

Слава повертається на спину і його хватка людини-восьминога слабшає, що дає мені можливість підвестись з ліжка. Одягаюсь і йду на кухню, щоб приготувати собі каву. В будинку тихо. Мабуть, Андрій такий самий сонько, як і його брат. Про всяк випадок, проходжу повз його кімнату навшпиньках і намагаюсь не шуміти. Цікаво, залишилась в нього на ніч Даша, чи по дружньому поїхала додому. Трясу головою, щоб позбутись цих думок, хоч мені й цікаво, та це не моя справа. Заливаю окропом каву, сідаю на стілець, і дістаю телефон. 

За багаторічною традицією, в родині, ми завжди першими вітаємо один одного з днем народження, і щоб це спрацювало, чекаємо поки стрілки на годиннику зійдуться на цифрі 12. Коли ми жили всі разом, то саме о півночі ми вітали один одного та задували свічки на святковому торті, а коли ми з Катею з’їхали з сімейного будинку, то справою честі було встигнути привітати іменинника першими. 

Судячи з часу коли було відправлено повідомлення, цього року Катя не встигла першою. Тому спочатку, відкриваю повідомлення від Наді та Ярослава. Вони знають, що я не святкую свій день народження, а точніше день моєї появи біля пологового, але все одно вітають, бо я дорога їм. Принаймні я на це сподіваюсь.

Читаю повідомлення пронизане ніжністю та любов’ю, і в черговий раз дякую всесвіту за таких чудових людей у моєму житті. В кінці повідомлення вони пишуть, що обов'язково зателефонують вдень, щоб поговорити, та зараз, мені буде, як ніколи важко, почути їх голоси, а саме почути в них розчарування. І це не тому, що я втікла з міста, покинула нареченого і скасувала весілля, а саме через те, що вони мали рацію з самого початку, коли натякали, що Олег мені не пара. Вони не казали цього прямо в лоб, але іноді вказували на його недоліки та інколи недбале ставлення до мене. "Тяжко нести, та шкода кинути", саме так, одного разу, Надя схарактерезувала наші стосунки. Саме це я і відчувала. Коли пелена шаленої закоханості почала розсіюватись, я і сама почала помічати ці недоліки та багато інших, але не хотіла зізнаватись в цьому ні собі, ні тим паче їм. І кожного разу вмовляла себе, що у кожної пари бувають труднощі та всі ми не ідеальні.

Наступним, відкриваю повідомлення від Каті. Сестричка постаралась на славу, може тому і не встигла відправити повідомлення раніше за батьків. На першу частину її привітання взагалі можна ставити позначку 18+, а другу - розповідати, як бородатий анекдот, але навіть це не може вивести мене з жалюгідного стану жертви. Стану, коли ти власними думками та спогадами заганяєш себе у глухий кут. І головне не затягнути в нього оточуючих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍