Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Перервався назавжди рід князів Острозьких! А одежа моя порвана і обличчя побите через те, що зовсім недавно побував я в Грушівці. Село невелике, але є церква. Як не побувати на богослужінні пасхальному? Накинув я на себе плащ і сховався в ньому біля церкви. Мене не видно, але мені все чути. І почув я: шепотіли селяни про те, ніби сховався в хаті Цимбалюків парубок. І не просто парубок, а саме той! Завів у двір коня свого каурого і зняв із сідла щось, загорнуте в ганчірку. Там і сидить той парубок — із Цимбалюком і його кумом Назаром, якого з лицарів запорозьких чи то вигнали, чи сам пішов.

— Та ну! — радісно вигукнув пан Ковальський.

— Продовжуй, — радісно стрепенувся і пан Бродський.

— Перед світанком, коли вже повітря Сіріє, пожвавилися люди. Я й зрозумів, що прийшли стати під святу воду той Цимбалюк із кумом. Щойно окропив панотець їх і кошики їхні з наїдками, так вони й побігли назад до хати. Я за ними...

— Не помітили? — запитав пан Ковальський, та відразу зрозумів, що даремно запитав.

— А хто коли бачить? Тільки й чути його, коли... Та то таке...

— Говори, не тягни, — не витримав пан Бродський.

— Якщо коротко, то так було: сіли всі за стіл та й почали розговлятися. Віконця погані в того Цимбалюка, замість скла — оболонка з виправленої на сирівець шкіри. То я до дверей. Відхилив — і все чую, все бачу. А коли світло в хату увійшло, я й помітив на лавці щось довге, в ганчірку замотане. Ось і вирішив: це те, що нам потрібно...

— І що? — одночасно вигукнули брати Звані.

— Лише кілька кроків. Думав: кинуся, схоплю — і не відпущу. Що мені двоє селян, один із яких геть сивий. Ну, ще дурень... Уміння військового мені на десятьох вистачить. Ото я й рвонув до здобичі.

— І що? — передчуваючи крах своїх надій, брати Звані аж нависли над низькорослим Сичем.

— Забракло мені того вміння. Ледве з хати вирвався, потім городом, ліском і між пагорбами... Та даремно — ніхто за мною не гнався. Лише кілька разів з рушниць пальнули. А до ганчірки я так і не дотягнувся. І як вони мене почули? Не збагну!

— А ти казав, що сич — птах мудрий, — криво усміхаючись, глянув пан Бродський на пана Ковальського.

— Я вже готовий був із тим Сичем христосуватися, — з прикрістю зітхнув пан Ковальський. — А він, дурень, нічого не сказав і спати вмостився. Добре, що розбудили раніше. То що, пане Бродський, — на коня!

— Кидаймо тут пожитки — і на коня! Від нас не відіб’ються ці селяни! — радісно вигукнув пан Бродський.

— Ох-хо-хо, — зазітхав на ті слова Сич.

— Ти чого там сичиш, Сичу? — гаркнув пан Ковальський. Зацідив би у вухо цьому недоумку, але щось підказувало досвідченому воїнові, що той недаремно про свою вправність казав.

— А те, панове козаки, що треба почекати ще з годинку.

— Та він не дружить з головою, — розсміявся пан Бродський.

На той сміх Сич розвів руками, а потім звів їх на голові.

— Дружу я зі своєю голівкою. Тільки ось яка справа. Переконався я, що ніхто на мене собак не спустив, і повернувся до тієї Грушівки. А там уже був пан комісар із Києва, а з ним три десятки вершників із козацької панцирної хоругви[96]. З ними важко впоратися. Видно по всьому, що були поруч, почули звуки пострілів і завернули в те село. Скоро й біля Цимбалюкової хати з’явилися. Тільки того дурня в хаті й на подвір’ї вже не було. І я не побачив, куди він з конем подався. Певно, одразу після пострілів сів на коня і помчав, куди йому Боженька вказав.

— Боженька вказав? — здивувався на ті слова пан Бродський.

— А ти гадаєш, він здуру мені око підбив? — крижаним голосом відповів Сич. — Гадаю, його кулак Господь у моє обличчя спрямував. Нікому досі це не вдавалося.

* * *

— Накажете спалити хату? — з широкою посмішкою під знатними вусами улесливо запитав поручик[97].

«Як його... Сторчак. Так, Сторчак. Який завзятий і тупий поручик. Такий і матір рідну у власній хаті спалить», — з неприязню подумав про цього воїна Якуб Собеський.

Але мусив зізнатися самому собі, що якби не цей козак, то, можливо, дуже нескоро Якуб ухопився б за ниточку в цьому клятому переслідуванні. І чого йому не сиділося в Києві? Наче без нього нічого не освятиться? А бач, не витримав і полетів світ за очі. І що? Того дурня ні він, ні Антонім так і не піймали.

Про таке й доповісти соромно — три дні пішло на пошуки дурня і двох лжереєстрових. А результату ніякого. І ось щасливе вухо поручика, звикле чути степ на безліч миль навколо, вловило віддалені постріли.

Слава Ісусу, що напоумив пана Собеського тримати шлях на Данилоград[98], а від нього звернути праворуч, відправивши перевірити дорогу на Чигирин лише п’ятьох своїх таємників. Адже ту дорогу вже мав оглянути пан Дзевульський.

Самому ясновельможному панові комісару і його команді випало проїхати лісове урочище[99] — із зарядженими карабінами від недобрих людей, звірів та всякої нечисті. Загін ішов риссю, за чорною стіною лісу народжувався світанок. А тут тьму розтинали смолоскипи. Якщо десь тут і ховається дурень, то лише при дорозі. Тож злякати його здавалося справою нескладною. Не спить же він, на радість диким звірям, і через дурість свою, схожу на звірячу, побіжить, забачивши смолоскипи.

Що й казати — кілька разів від дивних звуків завмирало серце Якуба Собеського в цій гущавині. Одначе, хвала Ісусу, древня лісова дорога була широкою, прямою і рівною. Та й загін був із найкращих воїнів.

З великими труднощами витребував ясновельможний пан комісар у канівського полковника тридцять панцирників із числа реєстрових козаків. Та й тих пан полковник мало не своїм перначем вигнав — ніхто не бажав на Великдень та ще й опівночі вирушати хтозна-куди. Встиг покійний гетьман напустити отруту православ’я в козацьку кров. Здавалося, ще з десяток років — і уніатство восторжествує над цими Господом забутими землями. Та ось вирішили реєстрові стояти за русинську віру — і доводиться терпіти це. Адже мало хто з коронної