Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

шляхти ризикне служити на цій дикій землі в умовах постійної небезпеки. А змусити їх вийти в Дикий степ — це просто неймовірно. Ось і служать на кордонах тубільці, такі як ці русинські козаки або найняті за величезні гроші німці, швейцарці та угорці. Доводиться визнавати, що реєстрові — найкращі на кордоні Речі Посполитої війська.

І все-таки вдалося погнати їх на службу, хоча й скриплять козаки зубами, так горілки святкової хочуть. Добре, що в Якуба і його десятка таємників Великдень позаду.

За щедру плату і численні обіцянки погодилися тридцять панцирників узяти гріх на душу і вирушити слідом за божевільним шляхтичем в ніч. Старим досвідченим воїнам не вперше вночі вибиратися з теплих хат і мчати назустріч невідомому. Їм що ліс, що Дике поле — все знайоме. З ними Якуб повинен відчувати себе в безпеці. Та як усе-таки моторошно в нічному лісі, як завмирає серце — і очам ввижається таке, що розум і не втямить.

І ось уже на виході з лісового коридору поручик панцирників Сторчак уловив характерні звуки пострілів. Доповів про них і підказав панові комісару, що незле було б дізнатися, що то за постріли у великодній ранок. Такого раніше не бувало навіть в розбійничій Січі. Так щасливо і вийшов Якуб Собеський на Грушівку, де швидко з’ясував, біля якої хати стріляли.

— То що? Палити? — не вгамовувався поручик.

Певно, таки варто було б спалити. Бодай за те, що у цих двох холопів є непогані турецькі тюфенки[100] з характерними гранованими прикладами, які в козаків звуться яничарками. Холопи не купили ці самопали. За цим дуже строго наглядає польська влада. Значить, притягли з Січі або влітку бродять у Дикому полі.

— Не губи, ясновельможний пане! Не губи! — заголосив господар хати.

Йому допомагають у тому крику дружина й діти. Другий, сивочолий холоп, очей не піднімає і мовчить, наче води в рот набрав. І на коліна його насилу поставили. Такі найнебезпечніші. Найпевніше, тюфенки він у село приніс.

— Не пали, пане! Свято Христове! Бійся Господа!

Голосно сказав. Так що панцирники на крок відступили. Лише таємники пана Собеського не здригнулися.

І чого, і кого бояться панцирники? Коні добрі, на тілі панцирна кольчуга, на голові прильбиці[101]. Луки їм замінили на карабіни й пістолі. Ще біля ноги на петлі піки, а при боці шаблі. Такі панцирники легко в полі розганяють татарські чамбули. А в атаці панцирники — головна підтримка важкої польської кавалерії, летючих гусарів. Але ж відступили — з появою попа.

Озирнувся пан комісар. Все ж чимале село ця Грушівка. До сотні мужиків зібралося, а то й більше.

— Не пали, — змилостивився ясновельможний пан. Потім покрутив вусами під носом і велів: — А цим двом, пане поручику, слід всипати по п’ятдесят батогів.

— Не витримають, — буркнув поручик, та одразу ж і схаменувся. — Гей, панове козаки, покладіть на землю холопів.

— Панові Крекутському не сподобається, що січуть його людей. А шабельник той пан знатний. До того ж у родинних стосунках із панами Калиновськими!

Ні, це не піп, це сам демон у святкових священицьких шатах. Полоснути б його батогом, але не робитиме цього Якуб Собеський. Три речі сказав піп — і всі потрапили в ціль. Кому, як не панові комісару, достеменно відомо, що Валентій Калиновський, староста вінницький і брацлавський, що загинув під Цецорою, був посланцем сейму на придніпровських землях, що нижче київських. Діючи в корисливих цілях, той Калиновський доповів сейму, що там суцільна пустка! І в 1609 році він за смішні гроші придбав безлюдну територію на сході Брацлавського воєводства — «пустелю Умань» з усіма обжитими селищами і містечками. І невдовзі казково розбагатів. Хоча й був хоробрим воїном і завзято боровся з православ’ям, та все ж для багатьох він залишився пройдисвітом і користолюбцем. Такий самий і його син Мартин, який отримав у спадок фамільний замок в Гусятині. Кар’єра Мартина стрімко розвивалася — у двадцять три роки він уже був старостою літинським та брацлавським, тож міг стати небезпечним ворогом Якубу Собеському. Навіть через якогось далекого родича і навіть через висічених на фактично його землі холопів.

Та й не хотілось Якубові махати шаблею в забороненій дуелі з якимось паном Крекутським, у якого на батьківщині тільки й було землі, що дві купини на болоті, а з майна — дідівське сідло. І згнив би у своєму болоті, але багатий родич посадив його на жирну землю. Цей дрібний шляхтич справді може викликати Якуба Собеського на поєдинок. Може й обличчя порубати, а то й пів-голови знести. Адже юридично після Люблінської унії[102]всі шляхтичі в Речі Посполитій стали рівними. І магнат, що володіє величезними землями та десятками тисяч холопів, зрівнявся в правах зі шляхтичем, що ледве міг прогодувати себе і свого коня. Тепер будь-який халамидник зі шляхти міг гордо кинути виклик навіть князеві Речі Посполитої, а на сеймі на все горло кричати «Не дозволим!» і накладати вето на те, чого не здатний осягнути його розум! Якуб Собеський завжди говорив про те, що поступка бідній шляхті в Люблінській унії у майбутньому зіграє з Польщею злий жарт.

Та, зрештою, не такий уже й кровопивця Якуб Собеський, щоб сікти людей, та ще й на чужій землі.

— То що, будемо сікти?

Цей поручик аж надто знахабнів. Усе ширше й ширше усміхається.

— Ні. Мусимо поспішати. Гей, хто тут староста?

З-поза людських спин хтось крякнув.

— Розповіси пану Крекутському про все, що тут сталося. Нехай сам карає своїх холопів. Пане поручику, відправ під Чигирин козака. Там, біля міських воріт, має бути хтось із загону пана Дзевульського. Нехай негайно висувається до Чорного лісу з боку... знову ж таки, Чорного шляху! На коня! В дорогу. Вперед! Вперед!

* * *

Не встиг за копитами панцирників влягтися пил, як за декілька десятків кроків сердито заохкав сич. Люди забобонно перехрестилися, а отець Варфоломій підняв хрест і голосно сказав:

— То на смерть ворогів нашої віри і наших мучителів. Ідіть додому і святкуйте.

Селяни радісно загомоніли і з поклонами швидко розійшлися.

— Може, до нас у хату? — несміливо запитав Петро Цимбалюк. — Так би мовити, чим багаті, тим і раді! Прошу, панотче!

— З такими козаками, як ви, я із задоволенням розговіюся, — усміхнувся отець Варфоломій.

— Та які ми козаки? — здивувався Петро.

— А це як сказати,