Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Розділ 16

– Лізо, повертайся до роботи! – голос Влада миттєво втрачає всю свою м'якість, і я розумію, що племінникам він не радий. 

– А що це ви тут робили? – Дан мене відштовхує і, похитуючись, заходить у кабінет. – Чаї розпивали? Серйозно?

– Пропусти! – кажу Яну, і, на мій подив, він таки відступає, відкриваючи мені шлях. Дякувати йому не збираюсь, тому що досі ображена. Ян сильно мене розчарував, а я-то сподівалася, що в ньому дійсно є щось хороше. 

Повертаюсь до роботи й намагаюсь не думати про всю цю ситуацію, шкода лише, що зробити це не так-то й просто. Я не можу зрозуміти, як Влад може бути дядьком братів. Це ж який тісний світ! Хоча маю визнати, що Влад доволі адекватний, а ще – хороший. Не дав мені померти з голоду. 

Минає ще пів години, і гості потроху починають розходитись. Нам залишається прибрати зі столів і в залі. Навіть попри те, що я поїла і випила кави, почуваюсь вичавленим лимоном. Мрію про ліжко і глибокий сон – бажано до ранку понеділка. 

– Ти чудово попрацювала, – говорить Ніка, коли ми переодягаємось у свої речі. На годиннику початок шостої ранку, а у мене таке відчуття, що солі в очі насипали. 

Ніка віддає мені зарплату – і настрій стає трохи кращим. Тепер треба дістатися гуртожитку. Дуже сподіваюсь, що перші автобуси вже вийшли на маршрут. 

На вулиці прохолодно, тому обіймаю себе руками і йду до зупинки. Але на стоянці мені відкривається доволі цікава картина, яку краще б мені не бачити. 

Дан обіймається з довгоногою білявкою і практично засовує їй до рота свого язика. Вони сидять на капоті його спортивної машини та цілуються. Починаю йти швидше, щоб Дан мене не помітив, але не тут-то було.

– Які люди! Куди поспішаєш, сонце? – кричить мені вслід.

– Не твоє діло! – кажу. 

– Ну чому ж? – Дан відривається від своєї подружки та наближається до мене. Ховає руки в кишені штанів і розглядає зверху донизу. – Ми ж друзі, сонце. Хіба не так? 

– Не так, – кажу холодно. – І я тобі не сонце!

Хочу піти, але Дан хапає мене за руку. Зовсім не ніжно, я б навіть сказала – неприємно. 

– Я знаю, чого ти злишся! Мій дядечко тебе відшив, – регоче. – Я-то думав, що ти хороша дівчинка, сонце, а ти відшила мене, щоб зловити більший куш. Не дурна! Молодець! 

Поки Дан тримає одну мою руку, інша вільна. Я користуюсь цим і даю йому добрячого ляпаса. Здається, Дан такого не очікував… Він хапається за місце удару, а тоді сильно відштовхує мене від себе. 

Заплющую очі та уявляю, як зустрінусь з асфальтом зараз, але цього не стається. Хтось мене хапає, і я врізаюсь спиною у торс мого рятівника. 

– Ти про це пошкодуєш! – гиркає Дан, а я розумію, що він не жартує. Цей удар став добрячим плювком по його репутації. 

– Пригальмуй! – чую зовсім поруч голос Яна і розумію, що це він мені допоміг. – Ти переходиш межу, Дане! 

– А ти придурок, який думає, що йому щось світить, – продовжує верзти дурню Дан. – Лізочка клюнула на нашого дядька, тому ти в прольоті. 

– Який же ти мудак! – кажу наостанок і швидко прямую до зупинки. Я настільки зла, що готова ще раз врізати Дану, і байдуже, що мені за це буде. 

Я добре розумію, що не варто зажиратись із цим хлопцем, але повинна поставити його на місце, або хоча б нагадати, що не можна переходити межу. 

На зупинці крім мене нікого немає. Стою, обійнявши себе руками, і тупцюю на місці, тому що реально холодно. Не минає і хвилини, як поряд зупиняється знайомий чорний BMW, а тоді бокове скло їде донизу. 

– Сідай, у гуртожиток тебе відвезу! – говорить Ян доволі спокійно. Тільки зараз до мене доходить, що він абсолютно тверезий і, мабуть, не пив сьогодні. 

– Скоро мій автобус приїде, – бурчу. Дуже сподіваюсь, що зараз Ян поїде, але він чомусь не поспішає цього робити. Натомість залишає салон і йде до мене. Весь такий впевнений у собі та… гарний. 

На мить навіть забуваю, що ображена, а коли згадую – виставляю перед собою руки. 

– Ти чогось не зрозумів? Я не поїду з тобою! – кажу, а він усміхається. От реально, бере та усміхається! 

Тільки от це не всі несподіванки, які на мене чекають. Ян доволі легко підхоплює мене на руки, а мені нічого не залишається, як схопитись за його плечі. 

– Краще не намагайся вирватись. Не хочу тебе впустити, – заявляє і несе мене до автомобіля.

– Я не розумію, тобі що, зайнятись нічим? – питаю прямо, коли він відчиняє двері своєї автівки та садить мене всередину. 

– Можливо, – відповідає якось неоднозначно й нахиляється зовсім близько, щоб… дістати ремінь безпеки. Чую клацання – і Ян збільшує відстань між нами. 

Розумію, що влаштовувати істерику ще встигну, хоча, з іншого боку, не хочу нічого влаштовувати. Досить того, що Дан отримав по морді, а Ян наче нормальний. Немає поки за що його бити.

– Пробач, – заявляє Ян у той момент, коли ми залишаємо стоянку і їдемо практично безлюдним містом. Сьогодні неділя, і всі нормальні люди сплять. Я теж хочу, але спочатку треба додому дістатися. 

– За що? – вдаю, що не розумію. Насправді трохи дивує те, що Ян просить вибачення. Я не дуже добре його знаю, але й цього достатньо, щоб зрозуміти: він не з тих, хто буде визнавати свої помилки. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍