Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

його телефон, вони побачили дзвінки до мене. Про читання сьогодні — тільки про це. Я попросила свого нареченого піти зі мною, така була перелякана.

— Який він був на вигляд?

— Вона має на увазі Джона, — каже Клод.

— Я була здивована. Він був спокійний. Окрім...— вона різко, на вдиху зітхає. — Окрім рота. Він був такий довгий, такий широкий, розтягнутий майже від вуха до вуха, як божевільна посмішка. Хоча був закритий. Я була цьому рада.

Навколо мене, у стінках та крізь малинові камери, що лежать за ними, я відчуваю, як мати тремтить. Іще одна така фізіологічна деталь —і її буде знищено.

П’ятнадцять

На початку мого свідомого життя один із моїх пальців, не підкоряючись навіть моєму наказові, черкнув об креветкоподібну випнутість у мене між ногами. І хоча креветка та пучка лежали на різній відстані від мозку, вони відчули одна одну одночасно — цікаве питання нейробіології, відоме як проблема зв’язування. Кілька днів потому це сталося знову вже з іншим пальцем. Минув певний час мого розвитку, і я осягнув, що це означає. Біологія — це доля, і доля вказівна, як перст, цифрова, і в цьому випадку — бінарна, двійкова. Усе стало холодно простим. Дивовижно ґрунтовне питання в основі будь-якого народження було нині вирішено. Або-або. І все. Ніхто не викрикує в момент чийогось приголомшливого виходу в світ: «Це людина!» Натомість: «Це дівчинка», «Це хлопчик». Рожевий або блакитний — мізерне поліпшення порівняно зі згодою Генрі Форда продавати автівки будь-якого кольору, аби він лиш був чорним. Тільки дві статі. Я був розчарований. Якщо людські тіла, розуми, долі настільки складні, якщо ми вільні, як не вільний жодний інший вид ссавців, навіщо обмежувати діапазон? Я кипнем кипів із гніву, а потім, як усі решта, я змирився й вирішив використати свій спадок якнайкраще. Звісно, складність настигне мене свого часу. А до того мій план полягав у тому, щоб з’явитися як вільнонароджений англійський мужчина, витвір переможної доби англійського-а-також-шотландського-та-французького Просвітництва. Мою самість вирізьблять насолода, конфлікт, досвід, ідеї та мій власний розсуд — як дощ, вітер і час вирізьблюють каміння та дерева. До того ж у своєму ув’язненні я мав також інші тривоги: мої проблеми з алкоголем, родинні негаразди, непевне майбутнє, в якому на мене чекали можливий тюремний термін або життя під «опікою», взятим, на руках у байдужого Левіафана, аж на тринадцятий поверх.

Але останнім часом, відстежуючи зміни в материному ставленні до її злочину, я згадую чутки про нове облаштування справ стосовно блакитного та рожевого. Будьте обережні з вашими бажаннями. В університетському житті чути про нову політику. Цей відступ може видатися неважливим, але я планую вступати так скоро, як тільки зможу. Фізика, ґельська, що завгодно. Так що я точно цим зацікавлюся. Дивний настрій охопив майже-освічену молодь. Вони йдуть у наступ, часом сердиті, але здебільшого нужденні: вони жадають, щоби влада їх благословила, схвалила їхні обрані ідентичності. Присмерк Європи під новою личиною, може бути. Або звеличення й вивільнення особистості. Сайт соціальної мережі, як відомо, пропонує сімдесят один варіант тендеру: нейтруа, два духи, бігендер...[27] будь-якого кольору, якого забажаєте, пане Форд. Біологія, зрештою, не доля, і це привід для радості. Креветка не обмежує можливостей, але й сама не стабільна. Я заявляю про своє незаперечне відчуття того, ким я є. Якщо я виявлюся білим, то можу ідентифікуватися як чорношкірий. І навпаки. Я можу оголосити, що маю обмежені можливості, або що маю їх у певних обставинах. Якщо моя ідентичність —«вірянин», то мене легко ранити, моя плоть розривається й закривавлюється від будь-яких питань до моєї віри. Ображений, я досягаю благодаті. Щоразу, як незручні погляди ширятимуть коло мене, мов упалі янголи або лихий джин (у радіусі милі — вже заблизько), я потребуватиму побути у спеціальній університетській безпечній кімнаті, обладнаній пластиліном і закільцьованим відео із цуценячим вовтузінням. Ах, інтелектуальне життя! Я можу мати потребу, щоб мене заздалегідь попереджали, якщо неприємні книжки чи ідеї загрожуватимуть самому моєму буттю, наближаючись надто близько, дихаючи мені в обличчя, у мозок, ніби гидозні пси.

Я відчуватиму, отже, існуватиму. Хай бідність іде жебрати, а кліматичні зміни тушкуються в пеклі. Соціальна справедливість може захлинутися чорнилом. Я буду активістом за емоції, голосним агітаторським типом, і зі слізьми й зітханнями боротимуся, щоб переформатувати інституції навколо моєї вразливої особи. Моя ідентичність буде моєю цяцею, моєю єдиною справжньою власністю, моїм доступом до єдиної істини. Світ має любити, живити й захищати її так само, як я. Якщо мій коледж мене не благословить і не схвалить, і не дасть мені того, чого я так очевидно потребую, я притиснуся лицем до ректорських лацканів і заридаю. А потім вимагатиму його, ректора, відставки.

Утроба, або ця утроба, не таке вже й погане місце — трохи як могила, «приємний затишний куток» в одному з батькових улюблених віршів[28]. Я створю версію утроби для своїх студентських років, відсунувши подалі просвітництва «ростбіфів», «мужланів» і «жабоїдів»[29]. Геть реальність, геть сухі факти й ненависне вдавання об’єктивності. Почуття — ось хто королева. Якщо тільки воно не ідентифікується як король.

Я знаю. Сарказм кепсько пасує ненародженим. І для чого відволікатися? Для того, що моя мати йде в ногу з часом. Вона може про це не здогадуватися, але вона маршує з ними разом. Те, що вона вбивця, — це факт, елемент світу, зовнішнього щодо неї. Але це старий спосіб мислення. Вона стверджується, ідентифікується як невинна. Навіть стараючись відчистити всі сліди в кухні, вона почувається безгрішною і, отже, такою і є — майже. Її скорбота, її сльози — доказ чесності. Вона починає переконувати саму себе власною історією про депресію та самовбивство. Вона майже вірить бутафорським речовим доказам у машині. Тільки переконати саму себе, і вона обманюватиме легко й послідовно. Брехня буде її правдою. Але її конструкція нова й хистка. Батькова жахлива посмішка могла б її перекинути, той знаючий вищир, холодно розтягнутий через обличчя трупа. Ось чому так потрібно, щоб Елодія схвалила материну невинувату особистість. І чому вона нахиляється зараз, беручи мене з собою, лагідно дослухаючись до того, що, затинаючись, каже поетка. Бо Елодію скоро допитуватиме поліція. Її переконання, котрі будуть скеровувати її пам’ять і впорядковувати її виклад, треба належним чином сформувати.

Клод, на відміну від Труді, визнає свій злочин. Він людина Ренесансу, мак’явеллівський тип, злодій старої школи, який вірить, що можна вбити й