Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 42
Перейти на сторінку:
нічого за це не отримати. Світ доходить до нього не крізь серпанок суб’єктивного; він доходить, заломлений тупістю та жадібністю, викривлений, ніби крізь склянку води, але вигравіюваний на ширмі перед внутрішнім оком — брехня, виразна та яскрава, як правда. Клод не знає, що дурний. Якщо ви дурні, то як про це дізнатися? Він може пробиратися навмання крізь підлісок кліше, але він розуміє, що зробив і чому. Він процвітатиме, не озираючись назад, якщо тільки його не впіймають і не покарають, і навіть тоді він ніколи не звинувачуватиме себе, лише те, що серед випадкових подій йому не поталанило. Він може заявити своє право на спадок, на місце серед тих, хто мислить раціонально. Вороги Просвітництва казатимуть, що Клод втілює його дух. Нісенітниця!

Але я розумію, що вони мають на увазі.

Шістнадцять

Елодія від мене вислизає, як напівзгадана пісня,— справді, як незавершена мелодія. Коли вона просковзнула повз нас до передпокою, коли вона сиділа спокійно — батькова дівчина, як ми тоді думали — я прислухався до звабливого скрипу шкіри. Але ні, сьогодні вона вдягнена у м’якшому стилі, яскравіше, я думаю. Вона справила б враження на сьогоднішньому поетичному заході. Коли вона квилила з горя, її голос був чистим. Але оповідь про те, як вона йшла до моргу, стискаючи зап’ястя нареченого, була нагадуванням, із завмиранням кожного воркітливого речення, про вишуканий гортанний звук, її смачну засмажку. Тепер, поки мати простягає над кухонним столом руку, щоб обгорнути долоню гості своєю, я чую в голосних відновлене качине кахкання. Елодія розслабляється в довірі до моєї матері, вихваляючи як поетка батькові вірші. Найбільше вона любить сонети.

— Він писав їх у розмовному стилі, але насичені смислом і такі музичні.

Її використання дієслівного часу правильне, але образливе. Вона говорить так, ніби смерть Джона Кернкроса була вже повністю підтверджена, всотана, публічно визнана, історично недосяжна для смутку, як розграбування Риму. Труді це зачепить більше, ніж мене. Я був вихований у переконанні, що батькова поезія невдала. Сьогодні все підлягає переоцінці.

Голосом, низьким від нещирості, Труді каже:

— Ми ще не скоро зможемо по заслузі оцінити його як поета.

— О так, о так! Але ми вже щось знаємо. Більший за Г’юза. На одному рівні з Фентоном, Тіні та Плат.[30]

— Великі імена, — каже Клод.

Це те, що я в Елодії не розумію. Що вона тут робить? Вона танцює, ніби дикий корибант[31]: то у фокусі, то ні. Перехвалювати батька може бути способом утішати мою матір. Якщо так, це не дуже продумано. Або горе впливає на її розсудливість. Це можна вибачити. Або її відчуття власної важливості пов’язане з важливістю її покровителя. Це не можна. Або вона прийшла з’ясувати, хто вбив її коханця. Це цікаво.

Довіряти мені їй чи ні?

Мати любить її, не відпускає її руку.

— Ти знаєш це краще за мене. За талант такого масштабу доводиться платити. Не тільки йому самому. Добрий до всіх, хто не надто близько. До геть чужих також. І люди кажуть: «Добрий, майже як Гіні». Не те щоб я його колись знала або читала. Але за цим тонким фасадом Джон так страждав...

— Не може бути!

— Невпевненість у собі. Постійний душевний біль. Визвірювався на близьких. Але найжорстокіше — на себе самого. Тоді нарешті виходить вірш...

— І визирає сонце, — Клод зрозумів, до чого хилить його невістка.

Вона каже голосніше, поверх його слів:

— Той розмовний стиль? Щоразу довга кривава борня, щоб викрутити його з власної душі...

— Ох!

— Особисте життя зруйноване. І тепер...

Вона захлинається коротеньким словом, де вміщено фатальне теперішнє. У такий день переоцінок я можу помилятися. Але я завжди вважав, що батько писав швидко, з огудною легкістю. Йому ставили це за вину в одній рецензії, котру він якось зачитав уголос, щоб довести свою байдужість. Я чув, як одного зі своїх сумних візитів він казав матері: якщо воно не приходить одразу, то і не має приходити. Легкість має особливу елегантність. Усе мистецтво прагне бути таким, як Моцартове. Тоді він розсміявся з власного високодумства. Труді не згадає. І ніколи не здогадається, що якраз коли вона брехала про батькове психічне здоров’я, його поезія вплинула на стиль її мовлення. Визвірювався? Викрутити? Душа? Чужа одежа!

Але вони справили враження. Сувора мати, вона знає, до чого веде.

Елодія шепоче:

— Я й уявлення не мала.

Тоді чергова мовчанка. Труді напружено чекає, мов рибалка, що вже закинув смачного живця. Клод відкриває рота для слова — саменької голосної, обірваної, я підозрюю, її поглядом.

Наша гостя драматично починає:

— Усі Джонові вказівки були викарбувані мені на серці. Коли обривати рядок. «Ніколи випадково. Стійте при стерні. Створюйте смисл, одиницю смислу. Вирішуйте, вирішуйте, вирішуйте». І знайте свій метр, щоби могти «порушувати ритм зі знанням справи». Потім: «Форма — не клітка. Це старий друг, якого ви тільки вдавано можете покинути». І почуття. Він казав: «Не розкривайте своє серце. Одна деталь каже всю правду». І також: «Пишіть для голосу, не для сторінки, пишіть для безладного вечора для громади парафіяльної церкви». Він змусив нас прочитати, що Джеймс Фентон написав про геній хорея. Потім на наступний тиждень задав нам написати вірш на чотири строфи чотиристопним хореєм із каталектичною стопою. Ми розсміялися з цієї абракадабри. Він змусив нас проспівати приклад, дитячий віршик: «Вийдіть, дітки, погулять». Тоді прочитав по пам’яті «Осінню пісню» Одена. «Швидко падають листки. / В’януть няньки й квіточки». Чому цей відсутній склад наприкінці рядка так діє? Ми не могли відповісти. А як тоді щодо вірша, де цей ненаголошений склад повернуто на місце? «Венді квапить роздягання, / В простирадлах милування». Він пам’ятав Бетжеменові «Домашні ігри біля Ньюбері» повністю та змусив нас хихотіти. Тож на це завдання я написала перший зі своїх совиних віршів — у тому самому метрі «Осінньої пісні». Він змушував нас вивчати наші найсильніші вірші напам’ять. Щоб ми були впевнені на нашому першому читанні, стояли на сцені без роздруківок. Це мене так налякало, ледь від страху не зомліла. Дивіться, ось я і зісковзую на хорей!

Розмова про метрику цікавить тільки мене. Я відчуваю материне нетерпіння. Це все триває вже занадто довго. Якби я міг затамувати дух, то зробив би це зараз.

— Він пригощав нас у пабах, позичав гроші, які ми ніколи не віддавали, вислухував про наші проблеми з хлопцями

1 ... 31 32 33 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горіхова шкатулка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Горіхова шкатулка"