Читати книгу - "Останній спадок"

class="p1">Пальці самовільно потерли змучене й бліде обличчя. Алкоголь почав діяти: думки закружляли вихором, обриси предметів перед очима, затягнутими туманом болю, дедалі більше розпливалися.

— Черепашко, будь ласка, іди спати, — тихий шепіт, порожні Максимові очі та звук пострілу, тепер незносно реальні, затоплювали мою свідомість жахом. — У мене видався надзвичайно важкий день. Я все за собою приберу.

Та жах той лише набирав обертів. Згодом пам’ять послужливо піднесла шматки мозку на стінах, перелякані зойки й огидне хлюпання від вивертання шлунків. Треба заспокоїтися, прибрати бите скло та спробувати забутися уві сні.

«Це ви ВИН-Н-Н-І-І!!!»

Ще мить — і з вух би бухнула кров.

«ВИ!!!»

3

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

Стоячи навколішки перед іконою Ісуса, отець Джованні повторював те, що безперестанку крутилось у його голові:

— «…лише смерть, що окоянна, міцна й постійна. І від неї вас не врятують ні світський, ні духовний суд, ні шляхетне походження, ні щедра винагорода, ні влада, ні розум, ні краса, ні солодкозвучні вуста: вона, хоч світу ненависна, у відомому сенсі безкорислива. Що їй безчестя? Що їй честь? Що прямодушність? Що лестощі? Що істина? І що — обман?..»

— Цитуєте «Бідного Генріха», отче? — Усміхнений дідусь тихо підійшов ззаду й добрими очима глянув священикові в потилицю.

Той лише тяжко видихнув.

4

Львів, Україна. 8 вересня, 2015 рік

БУХ! БУХ! БУХ!

Мене вирвало зі сну гучне гримання. Знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти, що грюкають у вхідні двері. Те, що відбувалося зі мною вночі, ніяк не можна було назвати сном. Я куняв, уткнувшись носом у подушку та раз по раз перекочуючись із боку на бік, як тюлень на пляжі. За ті дратівливі сім годин підхоплюватися в холодному поту стало звичкою. Під гупання крові в скронях я скочив із ліжка й у самих трусах потупав холодною підлогою на звук.

БУХ! БУХ! БУХ!

БЛЯХА! Кожен удар гострим кілком угороджувався в голову. Я нервував. Ще й гнівався, сам не розуміючи чому. Голову знову стиснуло.

БУХ! БУХ! БУХ!

— У сраці собі погати!!! — гукнув я, але відразу затнувся: Лука ще спав.

На годиннику мерехтіла 07:21 ранку. В уяві я стинав голови довбаним журналюгам і поліцейським, які відучора не давали спокою моєму телефону. Якщо це вони вирішили отак заявитись…

— Так! ЩО?! — ривком відчинив я вхідні двері й втупився в гостя.

— І я радий тебе бачити!

Високий чоловік спортивної статури з піднесеними для обіймів міцними руками стояв на порозі. Коротка зачіска їжаком. Обличчя з дурнуватою голлівудською усмішкою. Шкіряна куртка, накинута на сіру футболку, у викоті якої стирчить жмут чорного волосся. І запах різких кисло-солодких парфумів.

— Марко? Ти що… ти що тут робиш?

— Курва, стою.

— Що?..

— Стою перед дружбаном, який від розпачу й шоку не впускає мене до хати.

Мої відчуття були якимись дивними — таке собі поєднання подиву, радості та занепокоєння. Марко Яремчук на мить пригасив свою осяйну усмішку й обережно мовив:

— Даліборе, про твій інцидент трублять по всіх телеканалах і в інтернеті…

— Ти про що? — Свідомість, іще запнута запоною рятівного сну, відмовлялася вірити в правдивість учорашнього. Та про розголос я знав… Інформацію стосовно того, що відбулося вчора в університеті посеред навчального дня, прокручували в телевізійних новинах і на інтернет-сайтах. Кількох речень вистачило, аби я з огидою захряснув увечері свій ноутбук, намагаючись відгородитися від того жаху.

— Можна ввійти? Проїхати пів-України, аби стовбичити на порозі й дивитися на півголого пригальмованого чувака, якось не для мене. От якби півгола дівуля… — Грубий сміх розлетівся подвір’ям.

Урешті схаменувшись, я запросив гостя до будинку, а сам побіг до кімнати, щоби накинути щось, окрім боксерів. Тим часом Марко, запхнувши руки до кишень, походжав вітальнею, заглядаючи в кожен її закуток.

— А ти непогано влаштувався, — підморгнув він, коли я повернувся одягнений. — Давно у Львові?

— Достатньо, аби хотіти забратися звідси.

Ми ніяково стриміли посеред вітальні, не наважуючись на будь-який порух.

— Як ти дізнався, де я мешкаю?

На секунду здалося, що, добираючи відповідь, чоловік зам’явся, але відразу по тому він якось підозріло випалив:

— У мене свої зв’язки, хех, — і по-дружньому ляснув мене по плечі.

Його слова не були такими вже й неправдоподібними з огляду на рід занять упродовж останніх років. Не бажаючи вдаватись у подробиці, я кивнув Маркові в бік дивана, мовляв, «присядь, чуваче, коли прийшов».

— Хатина затишна, а сервіс ніякий. Як щодо того, аби запропонувати гостеві каву чи чай? — Наївна усмішка, наче змалку приклеєна до обличчя скотчем, ніяк не сходила з нього.

— Глянь на мене, — обвів я пальцем у повітрі своє обличчя, — бачиш, я просто мрію зараз робити тобі «каву чи чай». Знаєш, хотілось би знову впасти в ліжко й відіспатися після вчорашнього. Добре, що хоч заняття сьогодні скасували.

— Бачу, нічка добряче тебе пом’яла.

У відповідь я спромігся лише на незрозумілий і ледь чутний писк. Усе ж під пильним Марковим поглядом побрів до кухні заварювати каву, понад усе бажаючи замінити її, попри світанок за вікном, на бренді.

— Тримай, — простягнув Маркові чашку з гарячим духмяним напоєм і вмостився поруч.

— Дякую. Ти довів юнака до ручки своїми нудними лекціями?

— Не смішно.

— Гаразд, вибачай.

Ніякова пауза затяглася на непристойно довго. У моїй невиспаній голові наше дружне сьорбання відлунювало незгірш від найдивнішого рок-концерту. Випивши півчашки, я витиснув із себе:

— Скільки це ми не чулися? Зо два роки, так?

— Так, — дивлячись у підлогу, потер руки Марко. Здається, то була перша, відколи він переступив поріг, мить без вимушеного шкірення. Лише зараз я зрозумів, якою силуваною була та гримаса. — Стільки всього сталось, а ми по-людськи навіть не попрощалися.

— Та хіба в нас було щось по-людськи?

Марко відпив кави й поглянув на мене великими сірими очима.

— Тебе ще довбуть за той бісовий Крим?

— А ти як гадаєш? Звісно. Та останнім часом я тільки викладаю — спокійна робота й сина виховувати можна. Від переїздів тепер дедалі більше шкоди: Луці треба стабільності, нормального навчання й друзів. Якось неправильно, що єдиним другом дитини є його батько, причому єдиний із живих батьків.

— О, то Лука вже до школи ходить? — радісно вигукнув Марко, вираховуючи роки малого загинанням пальців. — Скільки йому вже? Сім? Його малі очиська й досі пожирають усе навколо з неймовірною жадібністю?

— Дев’ять стукнуло, і очі в нього вже не такі й малі. Сподіваюся, переїзд до Львова все змінить і життя нарешті нормалізується. Дуже сподіваюся. Хоча початок — це