Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

сказати своє слово, щоб не відчувати приниження. Якийсь кучерявий молодик зі знанням справи говорив про компанію «Італсідер» і систему відрядної оплати праці. Ліла почекала, поки хлопець закінчить, а тоді, ігноруючи збентежений погляд Енцо, попросила слова. Вона говорила довго, літературною мовою, а тим часом Дженнаро смикався в неї на руках. Почала вона тихо, та потім, посеред загальної тиші, голос її залунав аж занадто голосно. Вона глузливо заявила, що про робітничий клас не знає нічого. Сказала, що знає тільки робітниць і робітників фабрики, де працює, – це люди, від яких абсолютно нічого не можна навчитися, крім злиднів. «Ви собі уявляєте, – запитала вона, – що означає вісім годин щоденно стояти, заляпавшись по пояс водою, в якій варять мортаделлу?[7] Ви собі уявляєте, що означає весь час ранити собі руки, відділяючи м’ясо від кісток? Ви собі уявляєте, що означає входити і виходити з морозильних камер, де температура сягає двадцяти градусів нижче нуля, за що вам доплачують по десять лір за годину – десять лір! – як компенсацію за роботу в умовах холоду? Якщо ви все це собі уявляєте, то чого ви збираєтеся навчитися від людей, які змушені отак жити? Робітниці мусять терпіти, не моргнувши оком, коли майстри й колеги хапають їх за сідниці. Якщо синові хазяїна захочеться, він кличе ту чи ту робітницю в сушильний цех – бо так само робив ще його батько, а може, і дід – а там, перед тим як скочити на неї, він вже вкотре повторює промову про те, як його збуджує запах ковбас. І чоловіки, і жінки проходять через особистий обшук: там є такий особливий механізм, і коли в ньому спалахує червоне світло замість зеленого, це означає, що ти виносиш якусь ковбасу. Механізмом цим керує сторож, хазяйський шпиг, який вмикає червоне світло не тільки для можливих злодіїв, а й для незгідливих гарних дівчат і всіляких ворохобників. Ось яка ситуація на фабриці, де я працюю. Про профспілки там навіть не чули, тамтешні робітники – убогий люд, який усі шантажують, який кориться лише законові господаря, тобто: я тобі плачу, а значить володію тобою, володію твоїм життям, твоєю родиною і всім, що тебе оточує, якщо не робитимеш того, що я тобі кажу, я тебе знищу».

Спочатку всі завмерли. Потім посипалися інші виступи, в яких Лілу з захопленням цитували. Наприкінці до неї підійшла Надя і обняла. Розсипалася компліментами: яка ти гарна, яка ти молодчина, як добре ти говориш. Подякувала їй і сказала серйозно: завдяки тобі ми усвідомили, скільки нам ще треба працювати. Але попри її красномовний, майже урочистий тон вона здалася Лілі малою дівчинкою ще більше, ніж того вечора кілька років тому, коли вона побачила її з Ніно. Що вони могли робити разом, вона і син Сарраторе – танцювали, теревенили, обіймалися, цілувалися? Цього вона не розуміла. Звісно, дівчина дуже приваблива, таких не забувають. І коли тепер вона бачила її перед собою, Надя здалася їй ще чистішою, ніж тоді, такою чистою, такою тендітною, такою щиро співчутливою до страждань інших, що Ліла аж до знемоги відчувала цю її муку у власному тілі.

– Прийдеш іще?

– У мене дитина.

– Мусиш прийти, ти нам потрібна.

Але Ліла збентежено похитала головою і повторила: «У мене дитина». І показала на хлопчика. Відтак сказала Дженнаро: попрощайся з синьйориною, скажи, що вмієш читати і писати, нехай вона послухає, як гарно ти говориш. Коли ж Дженнаро сховав личко в неї на шиї, а Надя лиш ледь усміхнулася, особливо не звернувши на нього уваги, Ліла повторила: «У мене дитина, я працюю по вісім годин щоденно, не рахуючи понаднормових, люди в моєму становищі ввечері хочуть тільки спати». І вийшла, розгублена, відчуваючи, що занадто відкрилася людям, які, може, і співчутливі, але знають все абстрактно і зрозуміти її не можуть. «Я знаю, – лунало в її голові, не ставши звуком, – я знаю, що таке заможне життя, повне добрих намірів, а ти навіть не уявляєш, що таке справжні злидні».

Коли вона вийшла на вулицю, її збентеження зросло ще більше. Дорогою до автомобіля вона відчула, що Пасквале та Енцо надулися, очевидно, їх вразив її виступ. Пасквале делікатно взяв її під руку, долаючи фізичну межу, яку ніколи досі не наважувався подолати, і спитав:

– Ти справді працюєш у таких умовах?

Цей доторк роздратував її, вона висмикнула руку й вибухнула:

– А як працюєш ти, ви обоє, як ви працюєте?

Вони їй не відповіли. Працювали вони важко, вона знала. І Енцо точно не раз бачив на фабриці робітниць, не менш виснажених, ніж Ліла, важкою працею, приниженнями і домашніми обов’язками. Але тепер обоє вони спохмурніли через умови, у яких працювала вона. Цього вони не могли стерпіти. Від них, чоловіків, усе треба приховувати. Вони воліли не знати, воліли вдавати, що сваволя хазяїв не торкається дорогих їм жінок, яких – із таким переконанням їх виховували – вони мають захищати навіть ціною власного життя. На це мовчання Ліла розсердилася ще більше.

– Ідіть до сраки, – сказала, – і ви, і ваш робітничий клас.

Вони сіли в машину і протягом усієї дороги до Сан-Джованні-а-Тедуччо обмінялися лише кількома загальними фразами. Висаджуючи їх під будинком, Пасквале серйозно сказав їй: «Нічого не вдієш, ти, як завше, найрозумніша». Відтак поїхав геть. Натомість Енцо, несучи на руках сонного хлопчика, похмуро пробурмотів:

– Чому ти мені нічого не сказала? Хтось на фабриці чіплявся до тебе?

Вони були втомлені, тому вона вирішила заспокоїти його. І сказала:

– До мене чіплятися вони не сміють.

32

Через кілька днів почалися проблеми. Ліла прийшла на роботу рано-вранці, як завжди заклопотана, і була геть не готова до того, що мало статися. Було дуже холодно, вона вже не один день кашляла, на неї насувався грип. Біля входу вона побачила двох хлопців; вони, схоже, прогулювали школу. Один з них дещо фамільярно привітався з нею і дав не летючку, як це іноді бувало, а розмножену на ротаторі брошурку на кілька сторінок. На привітання вона відповіла збентеженим поглядом – цього хлопця вона бачила на зібранні комітету на вулиці Трибуналі. Тоді запхала брошурку в кишеню пальта і пройшла повз сторожа Філіппо, не удостоївши його поглядом, а він гукнув їй навздогін: «Навіть доброго дня не побажає, ото вже виховання!»

Працювала вона, як завше, із завзяттям – у той період її перекинули в цех обвалювання – і геть забула про хлопця. Під час обідньої перерви вийшла зі своєю мискою поїсти у