Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

двір, шукаючи якогось сонячного кутка, але Філіппо, побачивши її, вийшов з будки і підійшов до неї. Був то майже п’ятдесятилітній чоловік, низький на зріст, обважнілий, охочий до сороміцьких приказок, а водночас схильний до липкої сентиментальності. Нещодавно в нього народилася шоста дитина, і він легко розчулювався, витягав гаманець і примушував усіх милуватись фотографією хлопчика. Ліла подумала було, що він хоче показати їй фото, але помилилась. Сторож вийняв з кишені куртки брошурку й дуже агресивним тоном промовив:

– Черу’, послухай-но, що я тобі скажу: якщо те, що тут написано, тим поганцям розповіла ти, у тебе будуть великі проблеми, ти це розумієш?

Вона холодно відповіла:

– Не знаю, про що ти в біса говориш, дай мені поїсти.

Філіппо злостиво кинув їй в обличчя брошурку і вибухнув:

– Не знаєш, так? То прочитай. Ми тут усі живемо в мирі й злагоді, і тільки така сука, як ти, могла розплескати язиком всім навколо. Це я вмикаю червоне світло, коли мені захочеться? Це я розпускаю руки з жінками? Я, батько сімейства? Начувайся, дон Бруно змусить тебе дорого за це заплатити, або я сам, їй-Богу, дам тобі доброго прочухана.

Повернувся до неї спиною і пішов до своєї будки.

Ліла спокійно доїла обід, а тоді взяла до рук брошурку.

Заголовок був вельми претензійним: «Розслідування становища робітників у Неаполі та провінції». Погортавши брошуру, вона побачила, що ціла сторінка присвячена ковбасній фабриці Соккаво. Слово за словом, там було зафіксовано все те, що вирвалося з її вуст на зібранні на вулиці Трибуналі.

Ліла вдала, ніби це її не стосується. Кинула брошурку на землю, повернулася в приміщення, не глянувши на будку, і знову взялася до роботи. Але нею аж трусило від люті на того, хто накликав на неї цю халепу, навіть не попередивши. А насамперед на ту святенницю Надю – це ж точно вона склала цю писульку, така правильна й солодкаво-манірна. Поки Ліла обробляла ножем холодне м’ясо, запах якого викликав у неї нудоту, поки лють її росла, вона відчувала навколо себе ворожість співробітників, чоловіків і жінок. Усі давно знали, що над ними знущаються і що вони покривають кривдників, і не мали жодного сумніву стосовно того, хто тут виказувач: вона одна від самого початку поводилася тут так, ніби необхідність працювати не означає необхідності принижуватися.

Пополудні з’явився Бруно і невдовзі послав по неї. Обличчя його було ще червоніше, ніж зазвичай, у руці він тримав брошурку.

– То була ти?

– Ні.

– Скажи мені правду, Ліно. Тепер так багато людей розвелося, які тільки воду каламутять, і ти туди ж?

– Я сказала тобі, що ні.

– Ні, серйозно? Тут більше нема нікого, хто вмів би і мав би нахабство вигадати усі ці байки.

– Може, це хтось із контори.

– Це тим паче не може бути ніхто з контори.

– То чого тобі треба від мене, он пташки співають, зганяй свою злість на них.

Він пирхнув, вигляд у нього був справді знесилений. Сказав:

– Я дав тобі роботу. Коли ти вступила до профспілки, я мовчав, а от мій батько прогнав би тебе відразу. Гаразд, там, у сушильному цеху, я вчинив дурницю, але ж я вибачився і ти не можеш сказати, що я тобі мстився. А ти що робиш? Мстишся мені, очорнюєш моє підприємство, відверто заявляючи, що я воджу робітниць у сушильний цех? Та коли таке було, ти що, здуріла, які робітниці? Не примушуй мене шкодувати, що я допоміг тобі.

– Допоміг? Я тут надриваюся, а ти платиш мені копійки. Це я тобі допомагаю, а не ти мені.

– Бачиш? Ти говориш точно так, як ті засранці. Май відвагу визнати, що того пасквіля написала ти.

– Я нічого не писала.

Бруно скривився, глянув на брошурку, яку тримав у руках, і вона зрозуміла, що він вагається, не може вирішити, що робити: перейти на жорсткіший тон, погрожувати їй, звільнити її або відступити й спробувати зрозуміти, чи не готують йому ще якусь подібну капость. Рішення прийняла вона. Тихим голосом – неохоче намалювавши на своєму обличчі солодку гримасу, яка різко контрастувала зі спогадами про його свавілля, що все ще відлунювало в її тілі, – вона вимовила примирливі слова:

– Повір, у мене мала дитина, це справді зробила не я.

Він кивнув, але незадоволено буркнув:

– Знаєш, що мені тепер доведеться зробити?

– Не знаю і не хочу знати.

– Усе одно скажу тобі. Якщо це зробили твої друзі, то попередь їх: коли їм знову схочеться зчинити тут бучу, я звелю дати їм таких чортів, що відразу перехочеться. А ти май на увазі: якщо смикнеш за шнурок ще раз, він обірветься.

Але це ще був не кінець. Коли Ліла проходила крізь турнікет на виході, засвітилося червоне світло. Був то звичний ритуал: щодня сторож весело вибирав собі трьох-чотирьох жертв, сором’язливі дівчата давали себе обмацати, опустивши очі, а безтурботні жіночки сміялися, приказуючи: «Філі’, хочеш мацати, то мацай, але швидше, бо мені треба варити їсти». Того разу Філіппо зупинив тільки Лілу. Було холодно, дув сильний вітер. Сторож вийшов з будки. Ліла здригнулася і сказала:

– Якщо тільки ти мене торкнешся, їй-Богу, я вб’ю тебе або знайду когось, хто це зробить.

Філіппо похмуро вказав їй на високий столик, що стояв біля будки.

– Спорожняй кишені, по черзі, викладай все сюди.

У кишені пальта Ліла намацала свіжу ковбаску, з огидою відчула втиснутий у кишку м’який фарш. Витягла її, вибухнула сміхом і сказала:

– Яке ж ви все-таки гівно.

33

Їй загрожувало звинувачення у крадіжці. Їй вираховуватимуть штрафи із зарплатні. Філіппо лаяв її, а вона його. Бруно не показався, хоча точно був ще на фабриці, бо у дворі стояв його автомобіль. Ліла зрозуміла, що відтепер все полетить шкереберть.

Додому вона повернулася ще більш утомлена, ніж завжди, розсердилася на Дженнаро, який не хотів іти від сусідки, приготувала вечерю. Сказала Енцо, що працювати над завданнями йому доведеться самому, і рано вклалася до ліжка. Ніяк не могла зігрітися під ковдрою, тому встала й одягла поверх нічної сорочки вовняний светр. Вона вже лягала знову, коли раптом без очевидної причини серце їй залопотіло в горлі й почало битися так швидко, що здавалося, ніби воно належить комусь іншому.

Вона вже знала ці симптоми, вони супроводжували те, що пізніше – через одинадцять років, у 1980 році – вона назве «розмиванням». Але ще ніколи ці симптоми не виявлялися так бурхливо, і це вперше сталося, коли вона була на самоті, не в присутності людей, які з