Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута"

Розділ №16. Той, хто не помре від дотику

Годинник на телефоні світився не гірше, ніж магічний ляпас. За стандартними процедурами, опівніч наступила настільки непомітно, що мені захотілося вдаритись головою об стіну чи хоча б розбити цей самий екран. Вилаявшись на чому стоїть світ, я вдарила кулаком об стіну найближчого дому та знову вилаялась. До голоду додалося бажання померти і пекучий біль на передпліччі. Дома їжі не було, Айрон на чергуванні, поспати нормально не вийде, ще й нова справа для повного щастя.

Чужі пальці схопили мене за передпліччя, вбираючи в себе кляту енергію життя. Рейн потягнув його вгору та повільно опустив свої губи на фіолетове світло. Магія стрепенулася, але стала поступово зникати. Я дивилася в смарагдові очі й не знала, що сказати. В голові було так багато слів, але всі вони чомусь застрягли в горлянці.

— Пішли, Есміно, — пошепки мовив чоловік й ніби нічого не сталося опустив  наші руки вниз. В очах зрадницьки потемніло. — Вже пізно.

— Куди ми йдемо? — виснажено запитала, розуміючи, що шлях до мого дому не в тому боці, а всі магазини давно закриті.

— Їсти йдемо. Ти і так ледве на ногах тримаєшся через мою криворукість.

— Скоріше вже кривоногість, — буркнула, абсолютно не розуміючи куди він мене веде. — То куди ми? Всі магазини вже давним давно зачинені. Де ти думаєш знайти їжу?

— Я встиг замовити доставку їжі до свого дому, поки вів переговори з Джері. Вона вже певно вистигла давно, але... — зам'явся Лоріан, ніяково бігаючи очима у пошуках відповіді. — Якщо тобі не принципово, можемо розігріти в мікрохвильовій пічці. Всяко краще ніж готувати вдома після важкого робочого дня.

— Особливо, коли в холодильнику нічого немає, — буркнула, проклинаючи Айрона, який мав купити продуктів, але  не зміг через терміновий виклик. — Я швидко поїм і піду додому. Дякую тобі. З мене зранку кава.

— Домовились, — тепла посмішка з'явилася на блідому лиці. Лоріан міцніше перехопив мою руку й потягнув до якогось невеличкого дому. — Якщо хочеш, можеш переночувати сьогодні в мене, щоб не вертатися. Зекономиш трохи часу для сну.

— Ти серйозно? — здивувалася неочікуваній пропозиції.

— Чом би і ні? Ми ж колеги, — знизав плечима Лоріан, взяв з-під дверей посилку та відчинив переді мною двері. — Джері теж інколи ночував зі мною. Не скажу, що це ідеальне місце для ночівлі, але краще ніж пішки йти ще з годину назад. Хто знає, може ти ще якогось небіжчика знайдеш? А в мене їх точно немає.

Квартира Лоріана виглядала на диво просторо. Якщо моя мала дві маленькі кімнати, в яких ми й жили з Айроном і економили немалу суму, то ця точно обходилася в монету. Три величезні кімнати, панорамні вікна, шафи з розсувними дверцятами та ніяких лишніх речей. Навіть попри те, що меблів було мало, я бачила, наскільки вони були дорогими. Цікаво, він сам купив усе це?

Скинувши верхній одяг, Рейн повів мене на кухню та став розігрівати вечерю. Я сиділа на стільці, дивилася у величезне вікно й намагалася вдавати ніби мій дурний живіт не виспівував любовні серенади до господаря дому. Виходило так собі, але схоже, його це не турбувало.

— Про що задумалась? — запитав чоловік, ставлячи їжу на стіл. Я мовчки взяла столові прибори і стала їсти. — Жалкуєш, що прийшла...?

— Ні, в такий час я б точно ніде не знайшла чим підкріпитися, — ні краплі не збрехала та запила їжу чаєм. — Дивуюсь, як багато ти робиш для мене.

— Тебе ніколи не підтримували близькі люди? — влучив у яблучко Рейн. Не дарма він працював слідчим. Певно це світилося на моєму лобі величезним таблом. — Хіба це не щось звичне?

— Мої батьки дуже рано померли. Тому я швидко звикла сама піклуватися за себе. Починаючи від їжі, закінчуючи рахунками та своєю безпекою. Тому мені дивно бачити, що ти оплачуєш мою їжу, проводиш до дому чи просто намагаєшся зблизитись, — відверто почала, дивлячись у його очі. — Я розумію, що я для тебе єдина людина, котру ти можеш торкатися без поганих наслідків. Але тобі не треба для цього платити за мене чи ще щось. Якщо тобі важко, ти можеш просто прийти до мене і взяти за руку.

— І ти не втечеш від мене? — якось надто серйозно запитав чоловік, не відриваючи свого погляду від мене.

— Не втечу.

— Навіть якщо я буду знову в тому дурному рожевому костюмі? — спокійним голосом додав Лорі, а я аж засміялася, згадуючи як пролила на нього каву. — Хоч посміхнулася.

— Скоріше вже жахнулася. Моє серце не переживе ще одного такого потрясіння.

— Доведеться. Я програв парі з Джері. Так що ще три дня ходитиму в цьому знущанні, — чоловік  стомлено потер скроні та допив свій чай. — Потерпи вже якось, добре?

— А чому ти не запросив мене на каву? — ніяк не вкладалося в моїй голові. Після смачної вечері, тіла розмякло й стало хилити в сон. —  Хіба не було б простіше випити зі мною один раз, ніж потім страждати в цьому рожевому чуді.

— Спочатку подумав, що не переживу побачення з некромантом із малиновим волоссям. А потім...а потім подумав, що не хочу псувати з тобою стосунки якимись дурними парі.

— Було б що псувати, — позіхнула та посміхнулася, спираючись головою на стіну. — Ми гарно спрацювалися... дякую тобі за все...

— Все одно не хочу, щоб ти сумнівалася в мені. А то потім в твоїй голові кожен раз виникали б питання, чи не були мої дії черговим парі на тебе.

— Облиш, я так не думаю.

— А як ти думаєш?

— Думаю, що ти просто шукаєш підтримки від того, хто не помре від випадкового дотику. Тобі просто треба хтось поруч, — очі сонно злипалися, не даючи закінчити думку. — Пропозиція залишитися в тебе у силі?

— В силі, — якось розчаровано промовив Лоріан та повів у одну з кімнат. — Можеш залишатися тут скільки завгодно.

М'яке ліжко прогнулося під моїми ногами. Я сонно потягнулася та вмостилася калачиком на краю. Не було сил ні відповісти щось Лоріану, ні буркотіти, ні роздягатися. Я просто втомилася й відчувала на своїх плечах вагу цілого міста. Вона настільки тиснула на мої повіки, що я навіть не відразу відчула, як ліжко прогнулося знову і тепла рука ледь помітно провела по моїй голові. Обережний дотик змінився тихим шепітом:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍