Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 17.7. Поцілунок

Розділ 17.7. Поцілунок

Платонові нічого не лишалося, як різко підняти руки, в яких він якраз тримав торбу з усім тим трофейним добром, яке сьогодні назбирав після менш вправних геймерів. Стріла різко уп’ялася в тканину торби, пробила її і в чомусь там застрягла, напевно, натрапивши на справді серйозну перешкоду. Платона хитнуло, бо сила удару була добряча, і він ледве встояв на ногах. 

- Платоне, це справді ти? Не недолугі геймери, яких я замучилася вбивати? – Ембері недовірливо опустила лук, але стояла напружена, готова раптово висмикнути з колчана чергову стрілу.  

- Ембері, це справді ти? – спитав теж недовірливо Платон, жбурнув пробиту стрілою торбу під ноги й ступив крок уперед. 

- Стій на місці! – нервово крикнула Ембері, в голосі почулися панічні нотки, а чергова стріла все-таки зайняла місце на тятиві її лука. – Це може бути обман, пастка! Я вже стикалася з таким! Назви нашого спільного друга! Як його звати? 

- Е-е-е... Фокс? 

- Ім’я! – вимогливо промовила дівчина, але було видно, що й прізвисько їхнього друга, назване Платоном, викликало в неї бурю емоцій. Вона почала по-іншому дивитися на Платона. Хотіла, дуже хотіла повірити. 

- Роман... е-е-е ... Гриценко, - повільно й розгублено промовив Платон. 

І тут сталося те, чого Платон очікував найменше з усього – Ембері відкинула свій лук і кинулася йому на шию. 

- Платоне, це справді ти! Як же я рада тебе бачити! Ти не уявляєш, скільки всього сталося! І тут ще це... Ці віртаки, які виявилися точною твоєю копією... Я... Вбивала... Тебе... А ... Я... Не... Хотіла... Я плакала... Коли...Ти... Помирав...

Ембері розплакалася, сховавши обличчя в друга на грудях, і Платон обережно обняв її, наче боявся, що дівчина от-от зникне з його обіймів. А вона все притискалася міцніше, все шепотіла про те, що не хотіла вбивати, але гра стала некерованою, незрозумілою, що вона не знає, що робити... 

Шквал емоцій охопив Платона. Він такий радий був бачити Ембері, що забув про все на світі! Забув, що досі несміливо лише милувався нею і ніколи не претендував на більше, що не ризикував псувати щиру й міцну дружбу іншими стосунками, більш романтичними й близькими, про які мріяв, але боявся, що він як чоловік не подобається Ембері. Адже вона жодного разу не дала зрозуміти, що сприймає його як чоловіка, як мужчину, як хлопця, з яким можна почати стосунки, де буде місце поцілункам і близькості. Він багато чув і читав про те, як хлопець та дівчина, спочатку добрі й вірні друзі, після невдалих спроб зав’язати романтичні стосунки ставали чужими, навіть ворогами. 

Платон надто сильно кохав Ембері, щоб почати зустрічатися з нею. Як не парадоксально це звучить, але це було правдою. 

Але зараз тут, у віртуальній реальності, де він, нарешті, зустрів дівчину, котру вперто шукав кілька днів, хлопець відкинув сумніви. Чомусь йому здалося, що це буде правильним. 

Він відхилив від себе Ембері й заглянув їй в очі. Блакитні, рідні, неймовірно гарні. Зараз мокрі від сліз. 

А потім поцілував. 

Вперше в житті Платон відчув у віртуальній реальності справжні, чіткі, гострі відчуття. Губи Ембері були солоні від сліз та піддатливі. Дівчина спочатку завмерла від несподіванки, стояла непорушно, і Платон з жахом подумав, що він все зіпсував, що все-таки не варто було, що... 

І тут Ембері почала відповідати на його поцілунок, хапливо, жадібно, наче теж давно про це мріяла, наче так само, як і Платон, не наважувалася порушити межу між ними, яку чітко накреслила дружба, наче теж боялася його, Платонової, реакції... 

- Ембері, - шепотів Платон у перервах між поцілунками, - я шукав тебе... Ембері... Де ти була? Я не міг тебе знайти... А зараз... Нарешті, знайшов... 

Вони знову й знову насолоджувалися своїм першим поцілунком, який викликав вихри емоцій, що зовсім не відрізнялися від реальних. 

Платонові було дивно, що у вірті він переживає такі реальні відчуття. 

Так, у свої двадцять, якщо вам цікаво, він не був незайманим, ще у п’ятнадцять зустрічався зі старшокласницею, з якою в нього все відбулося вперше. Потім мав кількох жінок, яких періодично запрошував до себе з ночівлею. Та й у віртуальній реальності хлопець забрідав інколи в спеціальні місця для плотських утіх, і у віртуальних іграх, на яких чітко було прописано вісімнадцять плюс, він не лише в ігри грався. 

Але жодного разу не відчував так гостро, до болю реально, шалено, неймовірно чуттєво! Складалося таке враження, що вони знаходяться не в віртуальній реальності...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍