Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

84
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 136
Перейти на сторінку:
була одягнена в сукню простої служниці, з котрої, немов з рога достатку, висувалися назовні округлі руки, сильні плечі та повні груди, які розділяла глибока впадина.

— Я ваш друг, — шепотіла вона, махаючи одною рукою та тримаючи другу на вустах.

Коли вона побачила, що Алікс остаточно заспокоїлася, сказала їй тихо:

— Перевірте, чи не прокинувся священик.

Дівчина виконала наказ. «Звідки вона знає, що тут є священик?» — думала вона, обережно йдучи по сходах.

Отець Габорйо продовжував з насолодою хропіти. Алікс повернулася на терасу і знаком відповіла, що ні.

— Зараз я спущуся, — владно сказала та.

Дівчина не сміла заперечувати. На її очах ця тілиста жінка легко перекинула ногу через підвіконня та зі спритністю кішки тихо зістрибнула на терасу. Попри те, що вона мала сандалії на рівній підошві, Алікс виявилася нижчою за неї. Двома вдарами долоней жінка розрівняла складки на своїй спідниці. Потім підійшла до дівчини і наче подруга взяла її за зап’ястя, піднявши трохи її руки.

— Ви дійсно вродливі! — сказала жінка.

Алікс страшенно почервоніла. «Товста півонія», — подумала вона.

— Ще вродливіші, ніж він казав, — додала та.

Було щось лагідне, заспокійливе в цьому обличчі. Якесь сусідство радості та усмішки зі зморшками навколо очей та в кутиках рота, слідами сліз та випробувань, які додавали до простої життєрадісності спокійну готовність до великих випробувань.

— Хто — «він»? — спитала Алікс.

— Звісно, Жюремі, — відповіла зі сміхом жінка.

Мадемуазель де Майє не змогла стримати виразу розчарування.

— Тому, що саме він розповідав мені про це, — заспокійливо додала жінка.

Вона взяла Алікс за руку, підвела її до стільця і посадила. Сама ж сперлася спиною на балюстраду.

— Я вже два тижні дивлюся на вас. Я знаю про вас усе — ваше ім’я, кого ви кохаєте. Це надто несправедливо. Я теж повинна вам дещо розповісти: мене звуть Франсуазою, я мешкаю в тому будинку, з якого щойно вийшла. Коли ці два месьє жили тут, я щодня приходила готувати для них їжу. Тепер вам спокійніше?

— Так. Ні. Я не знаю, — відповіла збентежена Алікс.

— Звісно, це жорстоко, — сказала Франсуаза. — Я давно могла б заговорити з вами. Ви думаєте, що мені було приємно бачити, як ви тут крутитеся самі за два кроки від мене?

На скроню Франсуазі впало чорне пасмо густого волосся з її високої зачіски, вона повернула його на місце. Алікс побачила, що вона має руки, почервонілі від праці, з короткими нігтями, але ж — жіночі, завдяки тій якості шкіри, котра робила непомітним рельєф вен та надавала рукам ніжності чогось м’якого та гладенького.

— Ви розумієте, — сказала Франсуаза, — я мала виконати наказ. Ці накази… Завжди можна зробити по-своєму. Але ж я пообіцяла.

— Пообіцяли? Що ви пообіцяли, та кому? — спитала Алікс.

— Жюремі! Він змусив мене присягнути, що я спочатку зачекаю, доки ви тут звикнете, переконаюся, що священик завжди добре спить, а потім уже відкриюся… До речі, чи залишилося ще те питво, яке вони залишили?

— Десь із півпосудини.

— Скажете мені, щоб я долила, коли воно скінчиться.

— Ви маєте ще? — сказала Алікс, яку протягом останніх днів турбувала можливість залишитися без серцевого засобу.

— Скільки завгодно. Це ж та самогонка за двадцять піастрів, котру нам продає месьє ваш батько!

Франсуаза тихо, але щиро розсміялася. Вона мала цілковито рівні зуби, кожний — немов перлина. Потім сказала серйозно:

— Усе це я пообіцяла Жюремі. І до того ж, передати вам лист.

— Лист! — гучно скрикнула Алікс.

Вона не розуміла: Жюремі, лист. Їй зробилося страшно.

Франсуаза подала їй знак замовкнути та прислухалася до сплячого. Нічого не почувши, і бачачи, що дівчина як на голках, вона понишпорила під спідницею і витягла складений аркуш.

— Ось він. Ви чекали п’ятнадцять днів, а тепер не можете стерпіти дві хвилини. Тримайте!

Алікс схопила лист і прочитала на конверті: «Для мадемуазель де Майє». Це був той самий почерк, що в тій записці, яку вона читала й перечитувала з першого дня, — почерк Жана-Батіста.

Розділ 4

Упродовж трьох днів великий караван повільно змінював свій склад. Країни, які вони мали перетинати, розташовувалися дедалі ближче до півдня, і страждали від жорстокої спеки. Ночами сходив місяць і освітлював усю пустелю. Отже, вирішили рухатися вночі. Вирушати мали щовечора на заході сонця. До того ж дедалі рідше мали траплятися й колодязі, ще рідше — можливість здобути якусь їжу. Отже, їм не залишалося нічого іншого, як робити запаси на вісім днів. В останню мить Жозеф узнав, що нестиме мішок на спині, бо тварини були навантажені мало не понад міру.

Гаджі Алі ходив із непроникним обличчям. Він з’являвся то тут, то там, перевіряв поклажу, вигукував накази, ляскав батогом. Багато разів проходив повз Понсе, нічого не сказавши про дію його ліків. Лікар же утримувався від бодай найменшого запитання до того, як минуть три дні.

Вони знялися з місця і повільно вирушили в тиху ніч. Борошно місячного світла згладжувало обриси речей та робило об’ємними тіні. Хитання крупів верблюдів, зосереджене мовчання людей та приглушений шум сотень кроків піском наганяли якесь заціпеніння, майже нездоланний сон. Доводилося з ним боротися, аби не впасти.

На самому світанку, коли, ліворуч, небо почало змінювати колір на ліловий, вони досягли першого джерела води та розбили біля нього постій. Це було навіть менше, ніж оаза: кілька дерев та колодязь із зацвілою водою. Вода мала огидний колір та жахливий смак. Люди скористалися нею, щоб обмити собі волосся та обличчя. Але ж пити її міг наважитися лише той, хто хотів умерти не від спраги, а від чогось іншого.

Підходив до завершення третій день лікування Гаджі Алі. Коли всі розташувалися, він з похмурим обличчям вирушив у напрямку Понсе, пройшов повз нього та приєднався до караванників, котрі зібралися за кілька метрів навколо колодязя та вмивалися перед своєю молитвою. Вони були простоволосі та роздяглися до пояса. Гаджі Алі дуже повільно зробив те саме. Він залишився у своїх широких полотняних арабських штанях, але зняв взуття. Побризкав себе водою, потерся, плюнув, та, узявши в одну руку свої туніку та тюрбан, а в іншу — черевики, наблизився до Понсе. І той побачив, що на всій поверхні, яка піддавалася лікуванню, залишалася тільки незначна припухлість, яка мала незабаром зникнути. Хворобу було вилікувано. Гаджі Алі шанобливо привітав Жана-Батіста, знов одягнув туніку та пішов собі у віддалене місце, де розгорнув свій килимок для молитви.

Жозеф, який спостерігав за цим, наклав на себе хресне знамення та промовив:

— О Господи, це ж диво!

Цей

1 ... 30 31 32 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"