Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

вислів був дещо образливим для Жана-Батіста, який побачив у ньому намагання принизити його заслуги.

— Знаєте, що написано в Кабалі? — сказав він. — Той, хто вірить у диво, є дурнем…

Отець де Бревдан похнюпив ніс.

— …А той, хто не вірить, є атеїстом. Поміркуйте над цим цього вечора, коли ми вирушимо в дорогу.

Наступні дні та ночі були схожі на перші. Корабель пустелі тримав курс крізь піднесену самітність. Їм доводилося спати серед безкінечності, де єдиним укриттям для них були розтягнені шкіри наметів. Їх гнітила спека, немов у лазні. На відміну від перших днів, години відпочинку видавалися важчими за переходи, які тепер здійснювалися у прохолоді темряви. Вони дісталися до другого колодязя, в якому була чиста вода, і змогли наповнити баклаги. Відтоді, як Гаджі Алі сам перевірив уміння лікаря, він ставився до Жана-Батіста з більшою повагою. Хоча до красномовства йому було далеко, він усе ж-таки погоджувався відповідати на запитання, і навіть інколи сам ділився корисними звістками. Того дня Гаджі Алі прийшов до Понсе перед дорогою і сказав:

— Ви знаєте, що до Ель Ваху в каравані прямував ще один франк?

— Нам казали, але ми його не бачили. Хто це?

— Не знаю. Він випередив нас на два дні шляху.

— Хто йде з ним?

— Він їде на верблюді, а другий верблюд везе за ним поклажу. Але чоловік один.

Як тільки караванник відійшов, приплентався за новинами Жозеф. Жан-Батіст, почасти через жалість до єзуїта, почасти заради полегшення для себе дратівливого видовища єзуїтового відчаю, сказав йому, що все йде добре.

Були ще дні відпочинку, що знесилював, та ночі маршу під світлом повного місяця, яке сліпило вічі. Нарешті вони піднялися на пустельне плато і, перетнувши його за один перехід, побачили на світанку, що в них під ногами розкинулася широка долина Нілу, сповита туманом, який випаровували вночі поля. У луці річки було збудоване велике місто. Над рівною масою глиняних будинків здіймалися зелені квадрати садів та масивні, немов вежі, мінарети, які дуже відрізнялися від османських стріл Нижнього Єгипту. Вони були в Донголі, першому місті королівства Сенаар. Караван зупинився перед його мурами. Гаджі Алі з Понсе, на три кроки позаду якого йшов служник, увійшли опівдні до міста й попрямували представляти свої супровідні листи та подарунки принцу, який правив містом в ім'я короля Сенаару.

Це був невисокий миршавий чоловік, ледь помітний на троні, укритому строкатими тканинами. Він прийняв подорожніх з великими почестями та попросив Понсе вилікувати свою молодшу доньку, одинадцятирічну дівчинку, яка майже осліпла.

Привели княжну, яка могла ходити, лише спираючись на руку служниці. Її очі заліплювала жовта рідина. Правитель сказав, що інколи доводиться зав’язувати їй вночі руки за спиною, бо, щойно вона торкалася очей, запалення ставало ще відчутнішим. Жан-Батіст наказав Жозефові принести валізку з ліками. Звідти він витяг червоний порошок, який наказав розчинити в дуже чистій воді. Треба було три дні промивати дитині очі цим розчином, а вночі класти їй на повіки ватні тампони, змочені у тій самій рідині.

Наступного ранку очі дівчини підсохнули. За три дні вона почала їх добре відкривати, і незабаром зір її відновився без жодних наслідків. Божевільний від радості правитель сказав Понсе, що той може просити в нього, що завгодно. Лікар відповів, що не потребує нічого, крім його підтримки. Упродовж тижня, що вони залишалися в Донголі, їх приймали по-королівському, спали вони в палаці, годували їх антилоп’ячим коліном та грудинкою мурашкоїда. На великий жаль правителя, вони уникнули щоки гіпопотама, оскільки то була не та пора. Понсе довелося вилікувати ще декілька пацієнтів з родин можновладців. Правитель надав у його розпорядження коня, а його служникові — віслюка. Вони змогли прогулятися верхи навколо міста та із зацікавленням оглянути в цьому місці долину надзвичайної родючості. Берег тут на два чи три метри здіймався над водою. Земля зрошувалася не силою природи, як у Єгипті. Вирощування рослинних культур здійснювалося ціною великої, безупинної праці людей за допомогою складної машинерії, яка складалася з чигирів, видовбаних стовбурів і маленьких шлюзів. Після прогулянки Понсе похвалив усе побачене правителеві та висловив своє захоплення його мудрістю в керуванні країною. Низенький чоловік відповів з ентузіазмом:

— Якщо ви схочете, це місто буде вашим. Залишайтеся моїм лікарем, і я вже завтра дам вам двадцять арпанів цієї долини та тридцять родин, щоб їх обробляти. Ви матимете будинок у місті, конюшню, повну верблюдів і арабських скакунів. Повірте, ви будете щасливі.

Тут став у пригоді Гаджі Алі. Він увічливо нагадав правителеві, що франкський подорожній має їхати до Негуса, і що його запрошення, яким би не виявилося воно щедрим, може діяти лише після їхнього повернення. Для всіх народностей Нілу абіссінці були «господарями води», тобто тими, хто, володіючи витоками цієї ріки, могли за власним бажанням змінити напрям її течії, або геть висушити. Ніхто б не ризикнув образити Короля країни витоків. Правитель скорився.

Тим часом від хворих, яких лікував Понсе, надходили чудові новини. Кожний день приносив нову розповідь про дивовижне зцілення. Отець де Бревдан, хоч і не міг собі нічого пояснити, примушений був визнати очевидне: цей молодик мав справжню владу. Він легко ладив зі страдниками, чий біль умів полегшувати. Але ж він ладив з ними і в найкращі хвилини їхнього життя. Йому достатньо було подивитися на дитину, щоб вона посміхнулася. Він діяв заспокійливо навіть на тварин. Лякливі, байдужі шолудиві собаки, які уникали людей, бігли за ним вулицею, хоча він нічого їм не давав. Це порозуміння з усіма божими створіннями наближувалося скоріше до нісенітниць Святого Франциска та його сектантів, ніж до суворої послідовності вчення Святого Ігнатія. Не можна вимагати від єзуїта, аби він захоплювався подібними дурницями. Натомість, як ті іноземні мови, як ті місцеві вірування — тобто все те, що на думку єзуїта не має жодної практичної цінності, — дарування Понсе могли несподівано послужити істинній вірі. Він був непоганим паспортом до Абіссінії, і належало просто ним скористатися.

Нарешті все було готове до від’їзду. Їх запросили до палацу на прощальну вечерю. Караван мав стояти до ранку, оскільки вони вирішили, зважаючи на всі небезпеки найближчих країн, просуватися ними вдень.

Понсе відпочивав у своїй кімнаті, коли хтось пошкрябався в його двері: то був, безперечно, посланець якого-небудь хворого з міста. Він відчинив і побачив перед собою маленьке напівголе негреня, яке простягало йому записку. Понсе розгорнув її. Там було написано французькою: «Ідіть до мене туди, куди приведе вас дитина». Літери були друковані, нібито щоб приховати прочерк, а сама записка не