Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

В незвичній метушні міської години пік вони сідають на потяг до Роуз-банка. Вони переночують у квартирі тітки Анні, і ця перспектива пригнічує хлопчика.

Тітка Анні не має холодильника. В її кухонній шафі є лише кілька зів’ялих яблук, півбуханки цвілого хліба, банка рибної пасти, якій мати не довіряє. Вона посилає хлопчика до індійської крамниці, на вечір вони мають хліб, джем і чай.

Унітаз бурий від бруду. Хлопчика аж нудить на думку про стару з довгими чорними нігтями, що сідає на нього. Він не хоче користуватися ним.

— Чому ми повинні лишатися тут? — запитує він.

— Чому ми повинні лишатися тут? — повторює брат.

— Тому, — похмуро відповідає мати.

Тітка Анні використовує сорокаватні лампочки, щоб економити електрику. В тьмяному жовтому світлі спальні мати починає пакувати тітчин одяг у картонні ящики. Доти хлопчик ще ніколи не бував у спальні тітки Анні. На стінах висять зображення: фотографії в рамках чоловіків і жінок із жорсткими, неласкавими поглядами: Брехери, Дюб’єлі, його предки.

— Чому вона не може поїхати і жити з дядьком Альбертом?

— Бо Кітті не зможе доглядати двох хворих старих людей.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— Вона не житиме з нами.

— Тоді де ж вона житиме?

— Ми знайдемо їй дім.

— Про що це ти, який дім?

— Дім, такий собі дім для старих людей.

Комірчина — єдина кімната в тітчиній квартирі, яка подобається йому. Комірчину заставлено до стелі старими газетами і картонними ящиками. На полицях повно книжок, усі однакові: коротенькі грубі книжки в червоній палітурці, видані на товстому шорсткому папері, який використовували для африканерських книжок і який схожий на промокальний папір зі сміттям і плямами від мух усередині. Назва на спинці — «Ewige Genesing», спереду на обкладинці стоїть повна назва: «Deur ’n gevaarlike krankheid tot ewige genesing»[24]. Книжку написав його прадід, батько тітки Анні; цій книжці — він чув про це багато разів — вона присвятила більшу частину свого життя, спершу переклала написаний німецькою мовою рукопис мовою африкаанс, потім витратила свої заощадження, щоб заплатити друкареві в Стелленбоші, який надрукував сотні примірників, і палітурникові, що виготовив обкладинки, а потім возила книжки від однієї книгарні в Кейптауні до іншої. Коли їй не пощастило переконати книгарні продавати книжку, вона сама ходила від дверей до дверей, пропонуючи людям купити її. Непродані рештки лежать на полицях у цій комірчині, в ящиках є ще не переплетені віддруковані і складені зошитами сторінки.

Хлопчик намагався читати «Ewige Genesing», але книжка надто нудна. Тільки-но Балтазар Дюб’єль заходився розповідати про своє дитинство, як почав уривати розповідь довгими повідомленнями про вогні в небі й голоси, які промовляли до нього з небес. Здається, отакою була вся книжка: короткі уривки про себе, а далі довгий переказ того, що казали йому голоси. Хлопчик із батьком давно вже жартували про тітку Анні та її батька Балтазара Дюб’єля. Вони вимовляли назву цієї книжки повчальним співучим тоном, немов predikant, проповідь, розтягуючи голосні: «Через небезпе-е-е-чну хвор-о-о-бу до ві-і-і-чно-го-о-о зці-і-ілення-я-я».

— Батько тітки Анні був божевільний? — запитав хлопчик матір.

— Так, гадаю, він був божевільний.

— Тоді чому вона витратила всі свої гроші на друк його книжки?

— Вона, мабуть, боялася його. То був страшний старий німець, страхітливо жорстокий і владний. Усі його діти боялися його.

— А хіба він тоді ще не вмер?

— Так, умер, але вона, безперечно, відчувала обов’язок перед ним.

Мати не хотіла критикувати тітку Анні та її чуття обов’язку перед божевільним старим.

Найкраща річ у комірчині — книжковий прес. Він зроблений із такого самого важкого й міцного заліза, що й колесо паротяга. Хлопчик переконав брата покласти руку під прес, а потім крутив великий гвинт, аж поки братові затисло руку і він не міг вивільнитись. Потім вони помінялися місцями і брат зробив те саме йому.

Ще один або два оберти, думав хлопчик, і кістки були б розтрощені. Що змушує їх утриматися, їх обох?

Під час перших місяців їхнього життя у Вустері їх запросили на одну з ферм, яка постачала фрукти компанії «Standard Canners». Поки дорослі пили чай, він із братом тинявся подвір’ям. Вони натрапили на ручний млин для кукурудзи, і хлопчик намовив брата запхати руку в розтруб, куди сипали зерно, а потім крутнув ручку. Якусь мить перед тим, як зупинитися, він справді відчував, як зубці коліс стирають тоненькі кісточки братових пальців. Брат стояв із затисненою рукою, побілівши від болю, з приголомшеним запитанням на обличчі.

Господарі мерщій повезли їх до лікарні, де лікар ампутував братові середній палець на лівій руці. Якийсь час брат ходив із забинтованою рукою на перев’язі, а потім носив на цурпалкові маленький чорний шкіряний ковпачок. Йому було шість років. Хоча ніхто не вдавав, ніби палець виросте знову, він не нарікав.

Хлопчик ніколи не вибачився перед братом, і йому ніхто ніколи не дорікав за його вчинок. Проте цей спогад лежить тягарем на ньому, спогад про м’який опір плоті та кістки, а потім стирання їх.

— Принаймні ти можеш пишатися, що маєш у родині людину, яка зробила щось у житті, лишила по собі слід, — каже мати.

— Ти казала, що то був страхітливий старигань. Казала, що він жорстокий.

— Так, але він зробив щось у житті.

На фотографії в спальні тітки Анні Балтазар Дюб’єль має похмурі пильні очі й заціплені суворі вуста. Дружина поряд із ним видається втомленою і роздратованою. Балтазар Дюб’єль зустрівся з нею, донькою ще одного місіонера, коли приїхав до Південної Африки навертати поган. Згодом, поїхавши проповідувати Євангеліє ще й до Америки, він узяв із собою її і їхніх трьох дітей. На колісному пароплаві на Міссісіпі хтось дав його доньці Анні яблуко, яке вона принесла й показала йому. Він побив її різками за те, що вона розмовляла з незнайомцем. Оце і є ті нечисленні факти, які хлопчик знає про Балтазара, плюс балаканина в неоковирній червоній книжці, примірників якої у світі є набагато більше, ніж світ потребує їх.

Троє дітей Балтазара — це Анні, Луїза (мати його матері) й Альберт, зображений на фотографіях у спальні тітки Анні як переляканий хлопчик у матроському костюмі. Нині Альберт — уже дядько Альберт, згорблений старий чоловік із драглистою, наче гриб, білою плоттю, він ненастанно труситься, тож, коли ходить, його треба підтримувати. Дядько Альберт у своєму житті ніколи не заробляв належної зарплати. Він усе життя писав книжки та оповідання, а працювати доводилося його дружині.

Хлопчик запитав матір про книжки дядька Альберта. Одну вона читала