Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

прогулялася, а зараз пленталася позаду пероном дівочих сподівань, наче компрометуючи розумну і виховану дівчину. Саме так пізніше вона означила те, до чого прийшла. Вибратися з маленького забитого села, з одним магазином у районі, з однією зупинкою, з гудучими електричками, з перекошеними парканами, з хатами, де мініатюрними монстрами висіли мухи над купами гною, було для Лінди само собою зрозумілим. Перш за все її турбувала формула успіху.

Від натури Лінда була дівчиною вразливою, що посилило мамине виховання: книжки, романтичні історії, плюс ніяких чоловіків у хаті до семирічного віку. Коли була дівчинкою, все це у неї вживалося, розмістилося по всіх клітинах її мозку. Потім до цього долучилася зазубрена формула успіху. Від природи Лінда була ще й цікавою. Як це відбувається, як треба, що треба робити, головне, на кого ставити. Вона вчилася, але ніколи не розпитувала. Закусить щоку і сидить, схрестивши коліна. Біда в тому, що природа – каверзна штука, особливо жіноча, коли їй подавай кохання, й неодмінно перше та останнє. Біда для пересічного інтелігента, її зносила вбік навченість, вихованість, посилена сексуальною стурбованістю. Усі тендітні хлопчики, модні і стильні, зазвичай виходили не білими ніжними принцами, а банальними гомосексуалістами. Але передусім її цікавив успіх: вона бачила себе не менш як голлівудською зіркою. І успіх помалу чорною трояндою розпускався у звивинах Ліндиного мозку.

Вона помалу почала отиратися серед еліти, старанно слухаючи балачки, і вірила цьому трьопу, закохувалася у мрії, у хлопчиків з пухнастими віями, ніжними личками, з плавними рухами і витягнутою, як гума, вимовою, чистими, як скло, очима, що пізніше виявлялися лише гомосексуалістами. Спочатку їх і її зближувало інтелектуальне. Що саме, то в цьому дуже важко було розібратися. Перший її статевий досвід не приніс задоволення, не приніс нічого, окрім жаху, холодної відрази. Банальна студентська пиятика. І якийсь рудько, що гордо називав себе сатаністом, спробував показати, що він може більше, ніж усі. Бідну і нещасну Лінду було зґвалтовано, хоча за власної згоди. Але все обійшлося, бо зранку вони обоє намагалися імітувати теплі стосунки. Проте нікчемний рудько не потрапляв у приціл її мами. На цьому закінчилося. І почалися пошуки нових кандидатів.

Стрингерство на телебаченні, нові знайомі. Ведуча на регіональних новинах по затулянню дірок. Потім її навчили, де, як і коли лягати. Вона лякалася, але все почало виходити. Напевне, все ускладнював Руслан. Так, чогось не вистачило у цьому целулоїдному світі. Трагедія, пристрасть, запалення залоз, смердючі жіночі виділення, фі, але мурашки повзуть по спині і сраці від кайфу та збудження. А так, як кліпнути оком, нічого особливого. Ось той день, коли вона ведуча на телебаченні: жовті квіти, синє вимите дощами небо. Все бажає тобі добра, і світ щасливо щирить свої передні. У той час у неї був коханець, співмешканець, бісек-суал. Булькатий, схожий на равлика, він ходив, тягаючи за собою ноги. Він розумненький, прямо душка, і попереду нічого страшного, хіба що перескочити життя. І знову, як нудно романтично, – її головний редактор, груба баба, з маслакуватою фігурою, меліруваним волоссям, пористим обличчям, зі складками рота, як у шимпанзе, зеленими парадонтозними зубами. Вона лесбіянка. Лесбіянка, яка цитує грубих поетів, великих поетів, яких давно ніхто не читає, забули, як і пишуться, якщо взагалі коли знали. Вона, Лінда, відкриває інший світ у ліжку цієї баби, розуміючи, що давно цього хотіла, давно прагнула.

Руслана прямо-таки перло від однієї фантазії на таку тему. У нього то вийшло банально, по-своєму невимовно прекрасно, але противно до банального. Руслан відсмоктав у маминого приятеля, і той не мав нічого проти. Вони більше не бачилися. А от з Ліндою… А от Лінда… Лінда звично перескочила до ліжка свого шефа. Редакторка залазить у петлю у ванній, на залізній трубі. Труба прогнулася, потім тріснула. Потекла вода. Її так і знайшли. Мокру й обісцяну. Редакторка написала листа. Нісенітного й убогого, бо там почуття наштовхувалися на залишки розуму, як локомотиви у лондонському метро після теракту арабів. Говорилося там таке, що квіточку треба виростити, а потім нею користуватися. Квіточкою була, звісно, Лінда. І від того мороку здавлювало діафрагму. Робилося моторошно, наче тебе запустило головою у середньовіччя. І тебе скопом дрючать воюючі араби, фі, яка гидота.

Він часто зустрічав її чоловіка і тільки стенав плечима. Одного разу, під верхотурою з червоного граніту, сліпучого, неймовірно тихого дня Руслан нахилився над її вухом і, торкаючись губами, щоб вона відчула запах і вологість гігієнічної помади, запитав:

– А знаєш, яка подібність Бога з сатаною?

– Бог дає право вибору, а сатана вибирає сам, – не задумуючись відповіла розумненька Лінда.

– Розумничка, – клацнув губою Руслан.

– Тільки це смердить сіркою і пеклом, – сказав хтось невідомий, пройшов поруч і вийшов на терасу, заставлену столиками.

Сонце на всю безтурботно котилося у верхотурі.

– Хто це? – в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.

Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину він дивиться на Лінду, відчуваючи незібрану печаль. Десь далеко, в недосяжності розуму і почуттів, він розумів, так вихований батьками, що Лінда – це одна з тих дівчисьок, які перед ларками, перш ніж купити пачку сигарет, тренують свій голос. Їх мільйони кубляться, повзають вулицями, але не кожна залишається на тій же відправній точці, біля ларка, тренувати голос, кривляння, погляди і таке інше. Руслан бачив те, чого ніхто не бачив. Він бачив відсутність усього, що могло привести до успіху. І сама Лінда, того не відаючи, підтверджувала, що правда завжди на його боці. Інакше земля розверзлася б, а від Лінди не лишилося б і купки попелу. Він дивився на її проміжність, але відчував запах солодкого і гіркого, перемішаного з дезодорантом, чоловічого поту. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова.

Страшно і потворно боліла голова. Нарешті їхні погляди знову зустрілися. І смарагд потух. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нема нічого, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей. Хм, і цього немало, але за умови, якщо це довести до пуття, – зовсім не його думки визирнули рачачими очима і перископами помацали простір навколо.

– Слухай, мені треба щось тобі показати, – зовсім містичним голосом сказала Лінда.

Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над тринадцятим поверхом. Летіли над вікнами. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли у своє таємне місце, хоча