Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

«Любий дядьку, як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова!» [94, с. 219].

У їхньому листуванні, попри симпатію та навіть повагу до інтелектуальних задумів і планів племінниці, яку називає в листах «Лесічкою», Драгоманов явно проявляє покровительство щодо її творчості та називає її музу «розумненькою і тепленькою дівчиною». Ще перед поїздкою до Відня 1891 року, навіть не читаючи її віршів, Драгоманов відгукується про поезію дівчини: «Моjа думка завше одна: твоjа муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралась. Льуде з неjі будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на “доморощену премудрість”». Драгоманов особливо рекомендує вивчати англійську мову: «От жалко, шчо ти англ[ійську] мову закинула. Англичане все таки наjрозумнішчиj народ у світі і в них завше вивчишсьа більше, ніж у других. Коли ти поправишсьа в Відні, то ja тобі дам книжок англіjських і ти таки почни знову вчитись, тим паче шчо знаjучому по німецькому і по франц[узькому] англ[ійська] мова зовсім легка — на очі по кр[айній] мірі, бо на ухо ja напр[иклад] нічого в ніj не розуміjу» [67, с. 188–189]. Лариса Косач вивчає англійську — спочатку в Києві у міс Копєйкіної, де показує великі успіхи, а згодом бере уроки в Софії разом із донькою Драгоманова.

Пізніше, уже на початку 1893 року, прочитавши її переклади з Гайне, що вийшли окремим виданням, Драгоманов відгукується: «Переклади з Геjне читаjутьсьа легко», але далі, не особливо церемонячись, критикує: «Це вже багато, тілько досить далеко переложені. Особливо злість Геjне не виjшла, може через те, шчо Ви з М[аксимом] С[лавинським] добрі льуде. В мене тепер не ма книги Buch der Lieder[35], та ja можу свірьати тілько з тим, шчо памjатаjу, ось напр[иклад] Da knikset höflich den höflichssen kniks! у тебе переведено зовсім без злости і т. д.» [67, с. 191]. Леся Українка перекладає фразу досить нейтрально: «Ти гречно вклонилась на гречне вітання» [87, с. 138].

Уперше почувши цю критику, Леся Українка дуже стримано відреагувала на неї, пообіцявши переказати її іншому співперекладачеві з Гайне — Максиму Славинському. Дещо пізніше вона вже спокійніше подякує за критику про «недохват у нашому Гейне», пояснюючи, що «завжди була проти лібералізму у справі перекладу» і «тільки брак техніки» спонукував її «уживати ліберальних способів» перекладу, але «тепер може у нас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі» [94, с. 195]. Її насправді цікавить думка дядька про свою поезію. Вона б хотіла почути його оцінку й скромно допитується про це. Що відповів Драгоманов, не знати, бо не всі листи збереглися, але з того, що відписує Леся Українка, зрозуміло, що ця оцінка не була особливо прихильною. «Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, — пише вона і борониться: — Але звісно буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо» [94, с. 283]. Вона намагається виправдовуватися, говорить, що досить критично оцінює свою збірку «На крилах пісень» і вважає своє «дотеперішнє життя й працю за Lehrjahre[36]» та сподівається, що колись усе-таки «вилюдніє»: «Я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та може ж я таки колись вилюднію, а “не уподоблюся крученому барані в християнському стаді яко Терешко”, або яко поети, що пишуть у Правдах» [94, с. 283]. Однак, як уже зазначалося, Драгоманов майже не цінує літератури й письменства, окрім як засобу просвіти та пропаганди, тому насправді від нього годі було чекати підтримки. До того ж це справді були тільки роки навчання для Лесі Українки — письменниці.

Уже в той час, коли гостює в Софії, у вересні 1894 року, вона отримує від Драгоманова, який перебуває в Парижі, відгук про свій переклад Верна. Очевидно, він досить критичний, з покликанням до «авторства, що хапає кленовий листочок» та «помпадурства у Львові» [94, с. 315]. Леся Українка навіть не відразу відписує, бо лист, як згодом пише, «завдав роботи моїй голові» [94, с. 315]. Письменниця згоджується: «Мій переклад поганий», але виправдовується тим, що сам Верн досить важко пише, окрім того, не звикла перекладати белетристичні, а не поетичні тексти. Водночас, приймаючи критику за «тісність і бідність» мови, вона борониться, бо в такий спосіб постає проти «новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової», пересипаної неологізмами та чужоземними словами. Тож, як говорить, можете мене лаяти за «бідність», але вилайте інших за «її багатство».

Коли ж Драгоманов застерігає щодо перекладання задля «помпадурства у Львові», очевидно натякаючи на активність у львівських радикальних колах, Леся Українка стримано відповідає, що її ця фраза не стосується («Я довго думала над сею Вашою фразою і примірювала її до себе, але, здається, вона до мене не пришилась» [94, с. 315]), а своє співробітництво вона вважає «роботою», і то «потрібною» для політичної та громадської справи. І навіть визнає, що, можливо, їй варто почати все з іншого боку, адже «в 23 роки ще можна починати спочатку» [94, с. 315]. Зрештою, вона вдячна Драгоманову за таку критику: досі ніхто з нею так, як він, не говорив про питання принципові. Критика знайомих і рідних стосувалася мови та стилю. Почуваючись захваленою змалечку («деж, з 10 літ попасти в поети!» [94, с. 315]), вона навіть дивується сама собі, що в неї не розвинулася mania grandiosa[37]. Так, у «дядькових університетах», Леся Українка здобуває не лише знання, але й моральну та фізичну витримку, яка знадобиться їй пізніше в житті.

Драгоманов помер несподівано від розриву аорти 2 липня 1895 року. У «Хронології…» Ольга Косач-Кривинюк подає інформацію, що в останню хвилину коло нього була саме Леся. Нібито вона «дала йому звичайних його ліків, він усміхнувся до неї. Закашлявся, хотів підвестися, схопився рукою за серце, упав знов на подушку і за кілька хвилин помер» [55, с. 323]. Детальність описаної сцени, зрештою, породжує сумніви в її правдивості, а надто, що сама Леся уникала докладних розповідей про останні хвилини дядька, хоча не раз згадувала про вузлик землі з його могили, яким дуже дорожила. Однак сестра подає цю інформацію, тим самим викінчуючи міфологізовану історію про відносини вчителя й геніальної учениці — «доньки» Драгоманова.

Сьомого липня Леся Українка пише матері про останні хвилини Драгоманова, з мукою зізнається, що, можливо, і вона, і рідні егоїстично чинили, намагаючись утримати його при житті, а помер він «на полі честі» і останнього свого дня ще читав лекцію для студентів. «Він навчив