Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

мене, як люде терплять лихо і боряться з долею!..» [94, с. 361], — такий головний урок вона здобула в дядька. А у вірші «На пам’ять 31 іюля 1895 року» (1895), написаному невдовзі після смерті Драгоманова, звертаючись до його доньки і своєї подруги Аріадни, вона вже зізнавалася, що, від’їжджаючи з Софії, везе з собою в Україну «великий заповіт»:

Для мене, сестро, щастя не бажай

(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),

Ти побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну… [85, с. 236].

Між Драгомановим і Франком

Познайомившись ближче з Михайлом Павликом, «січовиками», радикальним рухом, утягуючись в орбіту політичних зацікавлень Драгоманова, Леся Українка багато й часто говорить про політику. Один із мотивів її листування з дядьком — конфлікти й партійні чвари в українському культурному й політичному світі, а головне — геокультурний розрив у відносинах «галичан» і «наддніпрянців». Окрім питання про «простонародну / популярну» літературу та літературу «високу / для інтелігенції та про інтелігенцію», у її політичних рефлексіях значну частку становить фактичне непорозуміння між двома таборами української спільноти.

Хоча після Відня письменниця негативно відгукується про мішанину клерикалізму й патріотизму під «національним стягом», притаманну народовському напряму в Галичині, а також про «оскудение» літературних сил за панування «Левицько-Чайченківської школи» на сторінках львівського журналу «Зоря», однак вона дивиться на Галичину досить оптимістично щодо можливостей розвитку українського руху. «От у Галичині видно се скоріше робиться, та врешті і повинно бути скоріше», — констатує вона [94, с. 197], тоді як у київській плеяді відзначає значну розпорошеність: «Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний робить solo на власну річ» [94, с. 196].

Іван Франко. Світлина початку 1900-х років, зроблена Іваном Трушем

У відповідь Драгоманов одразу ж підхоплює розмову про галичан і пише їй: «Ти Галичину дуже не ідеалізуj. Робучих льудеj там страшенно мало, — а сурjозно робльашчих шче менше. І там певні думки — іграшка в молоді часи, котра зліта jак льудина виходить зі студенчеського кругу. До того там біда, шчо властиве про політ.-економічні справи говорьать студенти-медіки (Відень) і через те говорьать самі загальні тези без деталів, а надто краjевих, котрих властиво ніхто не знаjе. Через те там надто важко вирости попульарніj літературі, котра б давала поступові думки в краjевих фактах. До того і там постіjності, товар[иської] «етіки», jак ти кажеш, — шче менше може, ніж у миргородців» [67, с. 194].

Дається взнаки й Франкові. Про нього Драгоманов говорить критично і з натиском: «На шчо вже Франко. Тебе дивуjе jого статьа в Зорі. Але він увесь свіj вік такі сьурпризи робить на право і на ліво. Може тут винна і “поетична натура” (avec votre permission, mademoiselle la poètesse![38]). Наjгірше, шчо він такими скоками шкодить і справам, і собі самому. Наjменше всего тут “лакомства нещасного”; се jакась натурально наjівна ассімільаціjа до тих кругів, куди прискочив наш поет». Водночас він переконаний, що, «коли хочеш, зовсім надежниj чоловік один тілько і jесть на всьу Галичину, — П[авли]-к, — і jа зі страхом думаjу, — шчо стане з усім рухом, коли він умре, а се може стати і не забаром, бо він дуже слабиj і вимучениj». У своїх оцінках та симпатіях Драгоманов залишається радикально настроєним і вірить у просвіченого «мужика»: «А не багато і треба — хоч би душ 5 твердих та робучих, поки просвітліjє в головах мужиків, в котрих і тепер — противно всім примірам історіjі більше світла в головах, ніж у академиків і профессорів галицьких» [67, с. 194].

Леся Українка змушена пояснювати, що її похвала галичанам має цілком конкретне значення: «Я не конче ідеалізую Галичину, — захищається вона, — а тілько думаю, що там все таки легше робити тому, хто охочий до роботи, і що там видніша всяка робота, чи то особиста, чи то партійна, чи то добра, чи то лиха, і через те про неї легше судити людям і легше зважати, що до ладу робиться, а що ні» [94, с. 207]. Натомість на підросійській Україні все робиться «в герметично закритих скриньках», де тісно й душно, «хоч може і скринька добра і люди в ній не згірші». Леся Українка образно описує цей стан: коли чути гук, та невідомо звідки, у скриньці «і тісно, і душно», а насправді «одні точать, другі риють, треті підкопуються, і нікому тії роботи не видно зверху як слід, поки аж кротовини не повилазять, тай тії вилазять частіше уже в Галичині а не тут…» [94, с. 207].

Хоча Лесині симпатії на боці Галичини (Павликові вона пише 1893 року, що «очарована звістками з Вашого краю» і «наша доля не загинула, коли у нас такий народ є» [94, с. 211]), симпатії Драгоманова схиляються натомість у бік наддніпрянців: «Зрештоjу jа все таки сподіваjусь більше од рос[ійської] укр[аїнської] інтеллігенціjі, ніж од галицькоjі». Він загалом має застереження щодо західних слов’ян та покладає надії в плані освоєння «теперішнього європейсько-американського життя і культури» на Східну Європу. «Чим більше jа пізнаjу Европу і славjаншчину, — твердить він, — тим більше впевньаjусь, шчо дльа Европи більше грунту на Неві, Волзі, Дніпрі, ніж на Дунаjу з Савами, Дравами і Моравами, і шчо націоналистична дрібнота інтересів і гризньа в зах[ідних] слов['ян] не даjе льудім зрозуміти основні думки теперішнього европ[ейсько]-америк[анського] житьа і культури. Навіть знатьа нім[ецької] мови не помага нашим земльакам, — бо j по німецькому вони читають те, шчо німці починаjуть забувати. Хаj би наші надніпрьане почали читати фр[анцузькі] та англ[ійські] і нім[ецькі] книжки та revues[39], — то вони в 10 років випередьать всіх тих братів, котрі властиво ні европеjці, ні азіати і навіть не середніj світ (видуманиj Вол. Ламанським), а просто повітові панночки, котрі страх хотьат одьягтись по моді, та тілько моди беруть застарілі та шче j чорт-зна в jаких прихвостнів справжніх модниць» [67, с. 194–195].

Іншим разом, ведучи далі розпочату розмову про галичан, дядько знову говорить про вирішальну роль «мужиків» для розвитку української культури та критикує українську інтелігенцію за поступливість і сервілізм. «Сміjсьа, коли хочеш, а jа тобі скажу, шчо j досі з ycijeji гал. інтеллігенціjі один jединиj П[авли]к маjе jасні [очі] і за него одного можно ручатись, шчо він не стребне до чорта в мішок, — твердить він і пояснює: <…> Про Галичину справді можна сказати, шчо там одна надіjа