Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ХVІІІ

       «Мілорде! Ми перемогли. Ворог рятується втечею!» — на адреналіні вигукнув Лео, ще не встигнувши перевести подих від бою. Він додав: «Я відправив триста людей, щоб привести наших». Ігвард, зусиллям волі притримуючи своє поранене плече, привстав з місця. «Добре! Йди та прослідкуй, щоб кожен повернувся», — сказав король, намагаючись приховати біль від травми, що роздирала його тіло. «Слухаюсь!» — відповів Лео та швидко покинув намет. У той самий момент до намету вбіг Олаф, що тримав Едріана під руки, і його важкі кроки звучали як дзвін, що оголошував про біду. Олаф зайшов всередину, не зупиняючись, і обережно поклав юнака на стіл. Густан, залишивши свої справи, швидко підійшов до пораненого. Його руки тремтіли, але він залишався професіоналом, оцінюючи стан хлопця. «Що сталось?!» — здивовано запитав Ігвард, відразу підводячись і підходячи до столу, на якому лежав Едріан. «Поранений Ароном у бою», — відповів Олаф, його голос був тяжким від усвідомлення того, що сталося. «Арон?» — повторив король, його обличчя стало кам'яним. Здавалось, ніби ці слова заполонили його думки. «Не знаю, Сір. Напевно, загинув», — промовив вірний лицар, його очі зітхали від болю і жалю. «Сір, поранення потребує лікування», — серйозно сказав Густан, уважно оглядаючи рану Едріана. «Йому потрібно у Денегор. Тільки там є все необхідне» — додав лікар. Король не відповів, лише присів на стілець поряд.

       Усі присутні в наметі — поранені лицарі та звичайні слуги — звернули увагу на його мовчазний вигляд, розуміючи, що з королем відбувається щось дивне, ніж просто реакція. «Все буде добре» — обережно підбадьорив Мартін, турбуючись про стан короля. Але Ігвард не відповів. Він просто сидів, опустивши голову, і дивився на Едріана, що, здавалося, ніби згасав на очах. Перше, що Ігвард промовив, було: «Пробач, Едріне! Це моя вина! Це я взяв тебе із собою!». Його голос звучав порожньо, обтяжений важким відчуттям провини. Він наче шукав причину для всього, що сталося, намагаючись знайти хоч маленьку частинку контролю в тому, що було вже поза його силами. «Не звинувачуй себе», —ледь, ледь відповів Едріан. Тим часом Лікар намагався допомогти. Він обережно перев’язував рану.  «Як… Як це сталось? А як відреагує Марієтта? Так само, як і завжди?» — сам до себе говорив Ігвард, ніби розмовляючи не з іншими, а з тінями своєї власної вини. Його очі потонули в гірких думках про те, як тяжко буде пояснити сестрі про те, чому поранили Едріана, який повинен бути лише позаду та допомагати Густану. Усі в наметі мовчали, бо не було слів, які могли б заспокоїти короля. Вони лише могли співчувати, хоча розуміли, що Едріан такий не один — таких тисячі: травмованих, поранених та тих , яких вже не повернути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍