Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ГЛАВА V «ПРИНЦ ДЕНЕГОРА» XIX

       Минула майже година, як Ігвард, нарешті подолавши шок і спустошення, вийшов на подвір’я. Його постать здавалася меншою, ніж зазвичай, ніби тягар провини й жалю стискав його плечі. Поле бою перед ним простягнулося, мов величезне кладовище, де кожен клаптик землі зберігав спогади про чиєсь життя. Над горизонтом ще клубочився легкий туман, що ніби приховував жахи минулого дня. Воїни, мовчки схиливши голови, збирали тіла своїх побратимів, обережно перекладаючи їх на повозку. Їхні руки були закривавлені, а обличчя — загартовані болем і втомою. Кругом валялися зламані мечі, порвані стяги й уламки щитів. Висохла кров утворювала темні плями на згорілому ґрунті. Усе навколо мовчало, тільки зрідка долинали приглушені звуки, як свідчення того, що життя ще тривало. Ігвард пройшов повз стяг королівства Денегор — жовтий лев на чорному фоні. Поруч лежав стяг королівства Грандіон, чорний щит на темно-зеленому фоні, символ Ротгарда Непокірного. За межами його держави, його називали «розбійником при владі», і ця війна здавалася цьому доказ. Це боротьба з людиною, якій не було місця на троні та цьому світі. Ігвард зупинився біля цих стягів, але думки про перемогу не приносили полегшення. «Чи справді це перемога?» — питав він у себе. Жоден із королів не вартий життів, що залишилися на цьому чи іншому полі… полі бою.

       Його кроки були повільними й важкими, і з кожним новим тілом на його шляху він все більше згинав спину, ніби не міг витримати побаченого. Ігвард придивлявся до облич загиблих. Деяких він знав особисто. Ось лежав лицар, що ще вранці посміхався й обіцяв повернутись до своєї родини. Трохи далі — молодий воїн, чий голос лунав під час останнього жарту перед битвою. Король опускався навпочіпки біля кожного з них, торкався холодних облич і шепотів: «Вибачте, побратими. Не вберіг». Його голос був глухим, сповненим жалю. Він знав, що не зміг захистити всіх, і ця думка різала душу гостріше, ніж будь-який меч. У голові короля пульсувала одна думка: «Я повинен був послухати Арона. Мені слід було бути мудрішим». Відповідальність важким каманем осідала на його серце. Він зупинився, поглянув на повозку, наповнену тілами, й відчув, як сльози підступають до очей, але не дозволив їм витекти. Це був його обов’язок — триматися навіть тоді, коли душа мов не на своєму місці. Але думки про Едріана повернули його до реальності. Юнака, що пішов у бій із такою мужністю, зараз боровся за життя. Ігвард уявив його поранене тіло, що лежить у наметі, обличчя зблідле від крововтрати, але очі все ще сповнені боротьби. «Чи виживе він?» — це питання було найболючішим. Король згадував їхнє знайомство, і те, як до ставилась Марієтта. «Як я міг дозволити, щоб це сталося?» — подумки карав себе Ігвард. Також він згадав Густана, який, напевно, зараз робить усе можливе, щоб врятувати хлопця. Густан був найкращим цілителем, але навіть його майстерність могла не вистачити. Король знав, що Едріану може не  вистачить його сил. Кожна хвилина здавалася вічністю, і кожен крик пораненого лицаря чи стражника  із намету був би нестерпним, якби Ігвард міг цього не чути. Його ноги, важкі від втоми й болю, продовжували нести його через поле бою. Його погляд більше не міг залишатися холодним. Він був сповнений жалю й бажання змінити те, що вже було неможливо змінити. Кожен меч, кожен уламок броні нагадував йому про ціну цього бою. Ігвард зупинився посеред поля, підвів очі до неба, де туман розчинявся в ранковому світлі. «Скільки ще молодих людей? Скільки ще крові?» — його думки зависли в повітрі, ніби питання, на яке не існувало відповіді.

       «Де Луїс?» — запитав Ігвард у якогось воїна, що стояв неподалік. Його голос. був тяжким та замореним. Він мов відчував, що відповідь буде не на його користь, але все одно запитав, ніби шукаючи останньої надії на інше. «Мертвий, Сір!» — не зупиняючись, відповів воїн, немов звиклий до таких питань, котрі вже не мали жодного сенсу. «Зрозуміло» — лише промовив король, не змінюючи виразу обличчя. У нього не було сил на більше. Не було сил навіть подякувати за відповідь. Він відчував, як усередині нього щось ламається, але продовжував рухатись вперед. Ігвард обходив поле бою, крок за кроком перевіряючи тіла своїх воїнів. Він знав їх обличчя, їхніх рідних, і навіть якщо вони не могли більше допомогти, кожен з них був частиною його війська, частиною його королівства, частиною його життя. Але в цьому світі, де смерть була такою близькою, всі вони залишалися лише пам’яттю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍