Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Ніч пройшла тихо і казково спокійно, Тарас тихо спав, під ранок і Матвій ненадовго заснув.

Крізь листя величезних дерев сонячне світло ледве-ледве пробивалося і тонкими струмочками лягало на обличчя Матвія, Тараса і Лесика, і здавалося, що не ранок, а скоріше вечір, все здавалося сірим і тьмяним.

— Тарасе, прокидайся! Хтось наближається, я чую новий запах, запах моху і землі.

Тарас відкрив очі, але все ж лежав, вдаючи, що спить. Тільки поклав руку з сокирою собі на груди, щоб був достатній розмах для кидка.
— Матвію, будь готовий відбиватися, — пошепки сказав Тарас. — Якщо ти лежиш, то й лежи, спробуємо застати несподіваних гостей зненацька, поки вони думають, що ми ще спимо, — прошепотів Тарас.

Вони лежали в повній тиші, намагаючись навіть не дихати, щоб почути, звідки з’явиться незваний гість. Але, як і раніше, нічого не було чути.

— Тарасе, вже зовсім близько, — пошепки попередив Матвій.

Але ні хрусту гілок, ні шелесту листя так і не було чути. Так вони лежали ще недовго.

— Хлопчику!

Ніби звідусіль, з усіх дерев роздався голос. Ніби прошипів, як змія чи змії.

Тарас відкрив очі, і кров у його жилах застигла.

Перед ними стояла двометрова постать, тонка і суха, в якихось лахміттях. Тулуб представляв собою коріння вікового дерева, сплетене на кшталт людського, руки, як тонкі гілки, звисали вздовж тулуба, а з очниць людського черепа павутиною розходилися дрібні корінці, ніби в забутий глечик обсів павук.

— Матвію, не наважуйся нападати! — різко вигукнув Тарас. Це сліпий, і він дуже могутній. Ніхто не знає, що від нього чекати, але я не знаю нікого, хто б залишився живим після зустрічі з такими.

Тарас відпустив свою сокиру, скинувши її з грудей на землю, і повільно піднімаючись на лікті, заговорив із сліпим.

— Вибачте, ми тут випадково, ми втрьох ходили по гриби, і все як слід зробили, ну, там у лісі грибів попросили. А потім бандити на нас напали, і нам нікуди було дітися, тільки в ліс ховатися. Я — Тарас, це — Матвій, а це — Лесик, мій син.

Матвій у пів голоса:
— Що? Син?
— Мовчи, дурнику, необтесаний! Не син він мені. Але ці двометрові корінці тільки дітей відпускають із лісу, може, і нас випустять разом із ним, скажемо, що він без нас не зможе. Ну, і ще, якщо запитають, хто ти такий, скажеш, що ти його мати.
— Що? — пошепки закричав Матвій. Та в нас, та в нас на...
— Тихо ти! Хитрощі такі, — прошепотів Тарас. Скажемо, що він без батька і матері жити не може. Ну, ніяк не може, йому сиська потрібна і все таке. Не думаю, що вони в цьому розбираються.

— Лесик! — зашипів сліпий.
— Ні, цей план відпадає, воно розумне, воно нас розуміє.
— Лесик не здоровий, — зашипів сліпий. Але я йому допоможу і заберу його собі. Він буде моїм. Він стане...

Сліпого перервало бурчання двох мошок, які щось собі уявляли.

Тарас подивився на Матвія, не знаючи, що сказати. Зі сліпим не можна силою протистояти, і те, що вони ще живі, лише тому, що зброї в руках не було.

— Матвію, за жодних обставин не нападай, навіть не чіпай свій посох чи щось інше, він тебе вб’є. Ти навіть не встигнеш нічого зрозуміти, — спокійно, але з жахливим напруженням у голосі сказав Тарас.

Сліпий знову повернувся до тіла Лесика і зашипів, не виявляючи ніякого інтересу до Матвія і Тараса.

— Він чимось хворий, о, так, цікаво, так, так, ми знаємо, від чого він помирає. Ми допоможемо йому вижити, якщо у нього жива серцевина, а потім він буде наш.

Сліпий наблизився до непритомного тіла Лесика.

— Він згодиться, — прошипів він.
— Для чого згодиться? — не втримавшись, вигукнув Матвій.
— Спати, — махнув рукою, більш схожою на суху гілку, у бік лежачого Матвія, сліпий.

Але той не заснув, що безмірно його здивувало і роздратувало сліпого.

— Спати! — повторив сліпий, вже повертаючись усім тілом до Матвія.

Але той знову не заснув. Тільки його посох почав помітно пульсувати блакитним світлом.

— О, як цікаво, захищаєш людину, старе древко. Ти програв свою війну, іди в болото і перетворись на щепки!
— Ссс, з тобою розберуся потім, — прошипів сліпий.

І вмить Матвія обмотало з ніг до голови корінням, що з’явилося з-під землі, яке скувало його рухи.

Сліпий повернувся до лежачого Лесика, і під ним почали з’являтися коріння дерева, утворюючи ніби ліжко, і повільно обплітаючи, роблячи свого роду кокон чи клітку, що накривала його, але зовсім не сковуючи його рухів.

Тарас дивився на це і вже не сильно вірив у те, що цього разу викрутяться з такої халепи. Він знав, що треба щось робити, але що — неясно. Ця нудотворна безвихідність. І що цьому уроду потрібно від хлопця?

Тарас знав, що якщо хоча б пальцем зараз поворухне, то його чекає така ж доля, як і Матвія. Але робити щось треба, тільки на нього вся надія. Але ще багато грає момент, коли треба це щось робити.

Сліпий зробив подібний кокон над Лесиком, всередині якого один за одним розпускалися сині бутони небачених квітів.