Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після цього, не гаючи часу, обернувся до Тараса і закував його, як і Матвія, корінням, лише штовхнувши своєю корявою рукою.
— Ось тобі й додумався, як той індик, — подумав Тарас. Тепер точно ми в повній...
І з цією думкою Тарас занурився у сон.
День змінювався ніччю, а ніч — днем. У напівтемряві від пишної і густої листві лежали три тіла, то живі, то мертві. Але звір їх обходив стороною, здається, навіть кущі завмерли, і трава перестала рости.
Скільки часу минуло з того моменту, коли вони занурилися у сон, незрозуміло, може, день, може, тиждень. Але вже поступово почали приходити до тями. Першим очутився Матвій.
— Тарасе, Тарасе, ти мене чуєш? У відповідь почулися стогони.
— Тарасе, це лісове чудовисько, здається, спить. От чорт, воно щось робить з Лесиком. Стоїть над його кліткою і щось чаклує! От мати його лісова! Мерехтить якимось світлом.
Тарасе, годі дрімати, прокидайся швидше. З боку Тараса знову почулися стогони.
— Я мертвий? — запитав Тарас у пустоту, не очікуючи ніякої відповіді.
— О, прокинувся, нарешті, — прокричав Матвій.
Тарас здригнувся, але руху ніякого не сталося, він був все так само міцно зв’язаний.
— Ми живі? Чи ти за мною на той світ ув’язався? — запитав Тарас Матвія.
— Живі, мертві не відчувають голоду, а я дуже, знаєш, голодний. Але надовго ми з тобою на цьому світі не затримаємося, ситуація анітрохи не змінилася, і ми все так само в цих корінцях.
— Чому ми ще живі? — запитав Тарас.
— Не знаю, я тільки-но прокинувся, а тут цей щось чаклує над хлопцем.
Киваючи головою в бік сліпого, Матвій.
— Матвію, ти щось чуєш?
— Так, чую! Чую, що ми в повній жопі!
— Ні, я не про те, це й так зрозуміло і без доброго нюху. Ти ще таких, як він, чуєш, чи є хтось поруч?
Матвій закрив очі і повільно вдихнув, збираючи повітря навколо себе.
— Ні, таких, як він, тварюк поруч не чую. Та ми й з одним не впоралися, не те що навіть подумати про це не встигли.
— Лісс, лісс, — прошипів сліпий.
— Що це він? — запитав Матвій у Тараса.
— Мабуть, щось чаклує чи з лісом спілкується. Знав би, що потрапимо в таку халепу, краще в обхід пішли б, ніж на пролом у ліс, — гірко сказав Тарас.
— Знав би, де впасти, соломку постелив би, — додав він.
— Я це запишу, ну, звичайно, якщо виживімо. Люблю мудрість збирати, а її так і треба по крихтах збирати, ніде вона цілим шматком не зустрічається.
— Навіть у книгах?
— На всю товсту книгу може знайтися лише одне речення, яке несе справжню істину і вікову мудрість. Буває, автор і сам того не знаючи, напише вірш чи книгу про, наприклад, землеробів, як вони спритні граблями орудують, під свої пісні, як у них виходить дивовижний урожай. А десь у рядках заховається один маленький абзац, одне речення. Але ті літери, що писав автор, він писав не сам. А з ним виводив літери своєю рукою сам світлий бог.
— І буває, потрібний рядок у потрібний момент і потрібній людині переверне весь її світ. І спонукає її на великий подвиг чи на добру справу для роду свого, або навчить чомусь новому. Так що мудрість є всюди, її треба лише побачити.
— Комиш! — вигукнув Лесик, не прокидаючись.
Від несподіванки Тараса і Матвія перехопило дух.
— Що з ним? — скрикнув Матвій.
— Він ще живий, і це поки головне.
І раптом сліпий зашипів:
— Я вас не вб’ю, мені це не потрібно. Я відчув кров, потрібну кров, така підійде, і він мені потрібен. Ліс потребує його. Антропи можуть лише захищати і керувати лісом, але ми потребуємо правителя.
І знову сліпий ніби відключився, перевівши свій погляд на Лесика, і замовк.
Тарас і Матвій одночасно відвели погляд від сліпого і подивилися один на одного з помітним подивом у очах.
Матвій:
— Антропи?
Тарас:
— Потребують правителя?
— Та що він тут наговорив? Що тут взагалі відбувається? — обурився Матвій.
— Вбивати не збирається, це навіть дуже хороша новина. Але він може і нас залишити тут недоторканими, і ми так і загинемо, як мухи в павутинні. І наче він і не при чому, і не вбивав нас. Самі померли. Не довіряю я цим тварям, людей бачив, небагатьом можна довіряти, а таких сліпих, чи як він себе назвав, то й взагалі не зустрічав.
Раптом Лесик почав труситись, ніби в легких конвульсіях, і з долоні почала витікати чорна рідина.
І раптом він відкрив очі.
— Ти впорався, у тебе справжня кров, — зашипів сліпий. Тепер ти будеш нашим, ти будеш з нами.
Сліпий захитався на місці, виражаючи свою радість.
Лесик був у розгубленості, не розуміючи, де він знаходиться, був зовсім розгублений. Він був у клітці, і перед ним стояла страшна істота, яка щось шипіла і гойдалася.
ут він почув до болю знайомий голос:
— Це мій тобі прощальний подарунок, братику. Прощай. І прошу, знайди мене справжню.
Раптом у руці Лесика опинилася вже знайома рукоять його меча. Довго не думаючи, він тихо сказав:
— Вампіре, час обіду.
І одним махом розрубав свою клітку і зніс голову чудовиську. Кульком вискочив із клітки і почав озиратися, розглядаючи те, що його оточувало.
Тарас, що дивився на цю картину, був у повному шоці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.