Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— Це мене сумління мучить, — казав він.

Надто великий був попит на його час, забагато брифінгів і телефонних дзвінків, забагато запитів від збройних сил і членів уряду, забагато трагічних подій, що вимагали уваги Зеленського, його реакції. Керівник офісу, хоч як складно це було, намагався визначити пріоритети й не знехтувати якимсь надважливим завданням чи надзвичайною ситуацією.

— Після людського життя найцінніше, що маємо — це час, — написав мені з бункера Єрмак на початку березня. — Мусимо завжди витрачати його ощадливо. Кожне рішення треба приймати якнайшвидше. Дещо на сьогодні слід робити вчора. З таким темпом, під таким тиском впорається лише надійна команда. Випадкових людей тут немає.

У той час у бункері, крім охоронців і солдатів, жили близько двох десятків помічників і радників президента. Правознавиця Пашинна була єдиною жінкою. Раніше обов’язки молодої юристки у штаті керівника офісу складалися з перевірки юридичних та інших паперів, перш ніж їх відправлять президентові на підпис. Тепер вона приймала дзвінки щодо поставок зброї та координувала розподіл гуманітарної допомоги. Цю роль Пашинній ніхто не нав’язував, то був лише її вибір. У ранок вторгнення вона прибула на роботу і, побачивши в кабінетах повно солдатів, вирішила попросити в одного з них зброю — для захисту, якщо росіяни прорвуться крізь ворота. Боєць погодився показати, як користуватися автоматом. Відтак Пашинна написала повідомлення Єрмаку, своєму шефові: вона знає, як стріляти, і не збирається покидати Офіс. Єрмак відповів вдень — нехай Пашинна запитає когось з охоронців, як потрапити в бункер. Там, унизу, ніщо не нагадувало звичну атмосферу Банкової.

— Ніхто не жартував, — розповідала Пашинна. — Жодного сміху.

За умовами проживання в бункері персонал мав підписати конфіденційну угоду, яка забороняла розголошувати інформацію про планування й розташування об’єкта, його вигоди. Пізніше ці обмеження послабили, але мешканці бункера додержували обіцянки тримати таємницю, доки ризик російської облоги залишався високим. Дехто вирішив озброїтися. Президент також мав пістолет, хоча із собою не носив. Набагато пізніше один журналіст запитав про пістолет, і Зеленський нагадав про те, що росіяни могли захопити його в полон.

— Це ганьба, — підкреслив він. — Вважаю, що це ганьба.

Отже, пістолет призначався для цього? — уточнив журналіст. Не дати росіянам захопити Зеленського живим? Президент розсміявся:

— Ні, ну що ти. Ми самі себе — ні. А от відстрілюватися? Так.

* * *

Минали тижні, і побутові умови в бункері почали покращуватися. В кухні президентської резиденції готували гарячі страви та двічі-тричі на день спускали до загальної їдальні в бункері. Переважно то було типове меню кафетерію: варені сосиски, вареники з картоплею, гуляш, гречка й салати, заправлені майонезом. Дехто з персоналу нарікав на маленькі порції та дивувався, як на такій скромній кількості калорій виживають кремезні президентські охоронці.

На стіні їдальні висів телевізор з плоским екраном і цілодобово транслював національні новини. На всіх головних каналах показували те саме, і президент з командою навіть із бункера могли впливати на програму. Варто було лише зателефонувати чи написати керівникам студії, і ті не мали іншого вибору, окрім як підкоритися наказам з Банкової. В умовах воєнного стану радіохвилі вважають критичною інфраструктурою, і в ім’я національної оборони держава може робити з ними що завгодно. Для деяких помічників Зеленського це стало здійсненням мрії. Вони давно намагалися створити державний канал новин, рупор для влади, який люди по-справжньому дивилися б.

— У нас такого ніколи не було, — казав Кирило Тимошенко, відповідальний за цей напрямок.

Був лише телеканал «Рада», офіційний мовник парламенту, — транслював нудні кадри засідань Верховної Ради та мав жахливі рейтинги. У місяці, що передували вторгненню, влада почала вкладати в цей канал гроші: будувати ретельно продумані декорації та підбирати ведучих для політичних токшоу і випусків останніх новин[104]. Однак «Рада» навіть і близько не могла конкурувати з усталеними інформаційними каналами, що перебували під контролем українських олігархів і політиків, налаштованих проти Зеленського, і на кожному кроці критикували його уряд.

Тепер, коли країна опинилася у стані війни, офіс попросив ці канали відкласти політику й згуртуватися навколо президента. Дехто з керівників медіа спершу опирався.

— Казали, що хочуть вести трансляції окремо, хочуть мати кожен свій інформаційний марафон, — розповідав Тимошенко, який вів ці переговори. — Ми ж запропонували єдину трансляцію з єдиною редакційною радою. Коли вони почули наші аргументи, то погодилися.

З великих каналів відмовився лише «5 канал», що належав основному супернику Зеленського, колишньому президентові Петру Порошенку. Той не погодився вступити в консорціум. Однак усі його головні конкуренти долучилися до президентської ініціативи. Результатом став телемарафон «Єдині новини», цілодобовий потік новин і коментарів, який транслювався на всіх провідних телеканалах. Він передавав останні новини про бойові дії та найнеобхідніші поради — де ховатися, коли евакуюватися, як виживати. Телемарафон також ніс у кожну родину послання Зеленського про опір і стійкість. Нічого схожого в Україні не було з радянських часів, і критики скаржилися, що все це відгонить пропагандою воєнного часу. Продюсери телемарафону не мали редакційної незалежності. Тимошенко брав участь у їхніх планувальних та стратегічних сесіях, пильнував за тим, що випускають в ефір[105]. Не соромився зателефонувати студії і дорікнути на те, що програма виставила Зеленського у негарному світлі або ж задалеко відхилилася від офіційної лінії. У результаті телевізійні новини подавали цензурований образ президента[106].

Українці, наприклад, навіть не здогадувалися, що Зеленський з командою тримали в бункері запаси алкогольних напоїв навіть після того, як уряд обмежив їхній продаж по всій країні[107]. У своїх особистих кімнатах президент при нагоді наливав вина помічникам, які сиділи разом з ним за круглим столом — проводили пізню нараду чи вечеряли разом. Зеленський розумів, що людям треба розслабитися і провітрити голову, намагався не втрачати почуття гумору.

— Без нього ми всі впали б у меланхолію, а туди не можна, якщо хочеш перемогти, — розповідав мені Зеленський згодом. — Нашою метою було принаймні не програти. Тож ми не мали права піддаватися слабкості й паніці та перетворюватися на тюхтіїв.

З благословення президента в бункері невдовзі облаштували невеличкий тренажерний зал — біля входу, де ширина коридору дозволяла поставити приладдя. Там були штанги з набором дисків, гантелі та лава для жиму лежачи, якою Зеленський послуговувався регулярно, часто серед ночі. Пізніше принесли стіл для пінг-понгу й почали проводити невеликі турніри. Єдиним, хто міг переграти президента у настільний теніс, був його давній друг Давид Арахамія, законодавець і перемовник. У піднятті ваги компанію президентові часто складали керівник офісу Єрмак і голова президентської служби безпеки Максим