Читати книгу - "Грона гніву"

піною. Коли Том сів, неня перестала прати. Вона довго дивилася на нього, на освітлену сонцем потилицю. І знову взялася до свого прання.

— Томе,— сказала вона,— сподіваюся, там, у Каліфорнії, буде добре.

Він озирнувся на неї.

— А чому ж ні?

— Та... хтозна. Просто надто все це добре. Бачила я, як хлопці приходили й казали, що там роботи досхочу, і гроші лопатою гребуть, і в газеті читала, що там тре’ робітників — збирати виноград, помаранчі, персики. А це ж приємно — знай персики рви. Навіть як не дозволять жодного з’їсти, так хоч одну гниличку поцупиш. Було б непогано отак під деревами в тіні збирати. Боюся таких приємностей. Не йму віри. Боюся, що все це виявиться не таким милим.

— Не підносься вірою вище за птахів,— сказав Том,— то не повзатимеш разом з хробаками.

— Так, це правда, знаю. Це ж зі Святого Письма?

— По-моєму, так,— відповів Том.— Я Святого Письма в руках не тримав відтоді, як прочитав книжку «Перемога Барбари Борт».

Мати неголосно засміялась і знову почала прати одяг у відрі. Витискала штани, сорочки, напружуючи м’язи рук як мотуззя.

— Твій дід по татові теж цитував Святе Письмо. Повсякчас перекручував, плутав. У нього в голові «Альманах лікаря Майлза» засів. Часто нам його читав од дошки до дошки. Там було, що робити, як у когось безсоння чи спину ломить. Почне інших повчати та й каже: «Це притча зі Святого Письма». І сердився на твого татка і на дядька Джона, бо вони сміялися.— Вона склала викручену білизну стосом на столі.— Кажуть, що до місця, куди ми їдемо, дві тисячі миль. І от міркую: чи правда це? Бачила на карті високі гори, як на картинці, й от ми їдемо по них. А ти як гадаєш, Томмі, далеко це? Як довго діставатися?

— Не знаю,— відповів він.— Два тижні чи десять днів, як пощастить. Ма’, ну заспокойтеся, годі вам перейматися. Розкажу вам, як ото в тюрмі живеться. Коли тебе випустять, і гадки не май. А то схибнешся. Думати тре’ про сьо’дні, про завтра, про гру в м’яч у суботу. Ось як слід робити. Так живуть усі, у кого пожиттєве. А новачок починає головою об двері битись. Усе вираховує, скільки ще сидіти. Нащо це тобі? Живи одним днем.

— Це добра путь,— відповіла вона, і хлюпнула з грубки у відро гарячої води, і склала туди брудну білизну та заходилася її терти.— Так, це добра путь. Але мені подобається думати про те, як файно буде в Каліфорнії. Ніколи холодів нема. Фруктів сила-силенна, а люди серед такої краси живуть у маленьких біленьких хатках під апельсиновими деревами. От виходитимуть малюки з хати — просто руками помаранчі рви. Спробуй їм заборони — як заревуть.

Том дивився на те, як вона порається, і всміхнувся очима.

— Ви, бачу, добре вчинили — просто думати про таке. Я знав одного з Каліфорнії. Він розмовляв не так, як ми. Просто почути, як говорить,— і ясно, що нетутешній, з якоїсь далечини приїхав. Але він казав, що там зара’ стільки народу понаїхало, усі роботи шукають. Казав нам, що збирачі фруктів живуть у брудних старезних таборах, і їжі не вистачає. Платять шеляги ламані, і роботу знайти важко — будь-яку.

Тінь затьмарила її обличчя.

— Ні, не так це,— промовила вона.— Твій тато приніс листівку, таку на жовтому папері, так там написано, що людей для роботи шукають. Нащо ж тоді їм зайвий клопіт, як не тре’ багато робітників. Стільки грошей викинули, аби ці жовті листівки надрукувати. Нащо ж їм брехні точити, як це грошей коштує?

Том мотнув головою.

— Не знаю, ма’. Труднація пояснити, чом вони отак-о роблять. Мабуть...— Він задивився на розпечене сонце, яке освітлювало червону землю.

— Мабуть — що?

— Мабуть, усе так добре, як ти кажеш. А куди дідо пішов? І куди проповідник подівся?

Мати вийшла з будинку, тримаючи оберемок одежі. Том посунувся, даючи їй пройти.

— Проповідник казав, що просто пройдеться. Дідо в хаті спить. Він іноді вдень заходить перепочити.

Вона вийшла надвір і стала розвішувати на мотузці вицвілі сині джинси, і сині сорочки, і довгу сіру спідню сорочку.

Том почув, як у нього за спиною хтось човгає, й озирнувся, щоб побачити хто. Зі спальні вийшов дідо, і далі вовтузячись із ґудзиками.

— Почув, як розмовляєте,— сказав він.— От сучі діти, поспати старому не дають. От коли вам, сволоті, у вуха гудітимуть, отоді, мо’, второпаєте, що старому спокою тре’.

Його розлючені пальці примудрилися подолати два ґудзики, не забувши, що хотіли зробити. Він запустив руку в пахвину і з насолодою почухав калитку. Мати підійшла до нього, тримаючи мокрі долоні, набряклі від гарячої води і мила.

— Гадала, ви спите. Дайте я вам застебну.

І хоча він щосили опирався, вона застебнула йому спідню білизну, сорочку і брюки.

— А то розхристані,— сказала вона й відійшла.

Той сердито забубонів:

— От, як це вам — уже й застібають. Що я, свої штані застебнути не годен.

Мама сказала миролюбно:

— У Каліфорнії не дозволять бігати розхристаними, з матнею назовні.

— Не дозволять — ха! То я їм покажу. Гадають, можуть мені вказувати? Та захочу — і без нічого бігатиму, як мати породила, ось так!

— Щороку лихішим на язик стає,— сказала мати.— Думаю, перед тобою показується.

Старий випнув щетинясте підборіддя й поглянув на матір проникливо-веселими очима.

— Ну, сер,— сказав він,— от скоро й у дорогу. А виноград там, далебі, просто над шляхом звисає. Знаєте, що я зроблю? Зроблю собі ванну, повну винограду, гепнуся туди, і хай сік просочує мені штані.

Том зареготався.

— Богом присягаюся, якщо дідо й до двохсот доживе, його не обламаєш,— промовив він.— То, значить, у дорогу виряджаєтеся, так, діду?

Старий висунув ящик і важко опустився на нього.

— Так, сер,— відповів він.— Давно пора. Мій брат туди сорок років тому подався. Нічого про нього не чував. Підлий сучий син, ось хто він був. Нікому не подобався. Кольта мого хапнув і вшився. Якщо здибаюся з ним чи з його дітьми в Каліфорнії — якщо наплодити встиг,— то назад свій кольт вимагатиму. Та ні, він зозуля: дітей по чужих кублах розіпхав. Так, певен, що в Каліфорнії файно, тре’ їхати. Я там таким молодиком стану. Працюватиму, фрукти збиратиму.

Неня кивнула.

— Він