Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Так, тільки не тоді, коли тобі здається, що ти все контролюєш, — жартувала Аня у відповідь.

Каміль і справді більше не контролював ситуацію. Вперше за довгий час він не був тим, хто веде гру. Тепер він чекав її повідомлень, її дзвінків, її уваги.

Одного вечора, коли Аня вже лежала у ліжку, Каміль надіслав голосове повідомлення.

— Аню, а якщо серйозно… ти справді чекала на мене?

Вона всміхнулася, слухаючи його голос, у якому звучала легка невпевненість. Каміль рідко показував, що хвилюється. Але зараз… він чекав відповіді.

Аня взяла телефон і почала друкувати:

— Так, дурню. Чекала. Але якщо ти комусь про це розкажеш, я заперечуватиму.

Каміль відповів майже миттєво:

— Я все одно всім розповім. І скажу, що ти в мені по вуха.

Аня засміялася і вимкнула екран. Їй було тепло і спокійно. Вона знала, що гра ще не закінчена. Але вже не сумнівалася, хто в ній виграє.

Наступного дня Аня прокинулася з гарним настроєм. Вона не пам’ятала, коли востаннє так легко і безтурботно починала ранок. Дивлячись на телефон, вона побачила ще кілька повідомлень від Каміля, надісланих пізно вночі.

— Ти заснула?
— Ну добре, солодких снів. Але знай, я не здамся.
— Я ж знаю, що ти мене любиш.

Аня усміхнулася і зітхнула. Він дійсно не здався. І це було мило.

Робочий день пройшов у суєті. Туристів ставало все більше, люди поспішали купити останні подарунки перед святами. Аня ледь встигала розкладати товар, відповідати на запитання клієнтів і слідкувати за порядком у магазині.

Каміль час від часу писав їй короткі повідомлення, запитуючи про її день. Вона відповідала між справами, і ці маленькі повідомлення зігрівали її серед шаленого робочого темпу.

Аж раптом, коли вона якраз упаковувала сувеніри для пари літніх французів, двері магазину відчинилися, і хтось увійшов. Аня відволіклася лише на секунду, але цього вистачило, щоб її серце пропустило удар.

Перед нею стояв Каміль.

Справжній. Не на екрані телефону. Не у повідомленнях. Він стояв тут, у її магазині, усміхнений, засмаглий і впевнений у собі, як завжди.

Аня не відразу усвідомила, що він щось говорить.

— Я вирішив, що досить дурниць. І що деякі речі потрібно вирішувати особисто.

Він крокнув ближче, і в його очах з’явилося знайоме лукавство.

— Ну що, зізнаєшся, що чекала на мене?

Аня схрестила руки на грудях і зробила вигляд, що не вражена.

— Хто сказав, що я чекала?

Каміль розсміявся.

— Ох, Аню… Ну нічого, у мене є час це з’ясувати.

І вона зрозуміла, що він не жартує. Він дійсно повернувся. І тепер гра переходила на зовсім інший рівень.
Аня відчула, як її щоки спалахнули, але вона швидко взяла себе в руки.

— У тебе є час? — перепитала вона, скептично піднявши брову.

Каміль стояв перед нею, розслаблений, упевнений у собі, з тією фірмовою усмішкою, від якої у неї завжди прискорювалося серцебиття. Він був у темно-синій сорочці, злегка розстебнутій на шиї, і в улюблених шкіряних черевиках. Виглядав так, ніби щойно вийшов із реклами парфумів.

— Так, у мене є час. Для тебе завжди, — відповів він без тіні сумніву.

Аня закотила очі, намагаючись приховати посмішку.

— І як довго ти плануєш бути тут?

Каміль нахилив голову, уважно дивлячись на неї.

— Залежить. Якщо я скажу “надовго”, ти зрадієш чи спробуєш мене вигнати?

Аня схрестила руки на грудях і зробила вигляд, що задумалася.

— Думаю… залежить від того, як ти себе поводитимеш.

Каміль розсміявся.

— Я обіцяю бути найчарівнішим гостем у твоєму житті.

Аня зітхнула, зробила крок убік і вказала на чергу, що вже зібралася біля каси.

— Гаразд, містер Чарівність, а тепер дозволь мені працювати.

— О, ти хочеш мене позбутися? — з удаваною образою перепитав Каміль.

— Ні, я хочу, щоб клієнти не рознесли магазин, поки ти тут мило балакаєш.

— Гаразд, — кивнув Каміль, піднімаючи руки вгору. — Але після роботи я забираю тебе на вечерю.

Аня підняла брову.

— Ти забираєш?

— Саме так. І не кажи, що ти зайнята.

Вона зробила вигляд, що думає, але Каміль уже знав відповідь.

— Добре, — здалася вона, зітхнувши. — Але якщо я буду втомлена, ти несеш за це відповідальність.

— Готовий взяти на себе всі наслідки, — усміхнувся Каміль і, підморгнувши їй, повільно вийшов з магазину.

Аня провела його поглядом, відчула, як її серце шалено б’ється, і тільки тоді усвідомила, що з моменту його появи на її обличчі не сходила посмішка.

Коли Аня вийшла з магазину після довгого дня, її серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Вона не знала, що саме її чекало, але була впевнена, що цей вечір стане особливим.

На вулиці було трохи прохолодно, повітря наповнював аромат кави з найближчих кафе, а місто жило своїм звичним ритмом. І серед цього руху вона помітила його. Каміль стояв, спершись на машину, з тим самим виразом на обличчі – напівпосмішка, легка впевненість і трохи хитринки в очах.

— Ну що, поїхали? — запитав він, відчиняючи перед нею дверцята.

Аня усміхнулася і сіла в авто.

Дорогою Каміль говорив про щось незначне, жартував, але Аня відчувала, що він трохи напружений. Можливо, через те, що вона його розіграла? Чи, може, він дійсно хвилювався за неї?

Коли вони під’їхали до ресторану, Каміль вийшов першим, обійшов машину і галантно відкрив двері.

— Як справжній джентльмен, — пожартувала Аня.

— Завжди, — підморгнув він.

Ресторан був затишний, з приглушеним світлом і тихою музикою. Вони сіли за столик біля вікна, звідки відкривався вид на вечірній Будапешт. Каміль замовив вино і, поки вони чекали, нарешті перевів розмову в інше русло.

— Ти мене знову розіграла, правда? — він схилив голову набік, уважно вдивляючись в її обличчя.

Аня зробила винуватий вигляд, але очі її блищали від сміху.

— Ти занадто передбачуваний. Я знала, що ти поведешся.

Каміль глибоко зітхнув і усміхнувся.