Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

неекономно, тож я ткнув офіціанту двохсотку. Не те — зрозумів із погляду, додав сотню — знову не те…

— Дайте чек, будь ласка, — буркнув я, остаточно вертаючись із Тунісу на землю.

З чого це я в біса взяв, що арабські торговці фруктами єдині у світі, у кого є проблеми? Кожному своє — так білявка сказала? А таким, як професор, легко казати. Він всього лише перевертень, з яким дівки ходять по кабаках за залік, а мудрі роздуми про те, що різниці між арабами і європейцями майже ніякої, — гра на публіку.

З Аллою ми помирилися — перевіреним способом: я перепросив, сказав, що більше ніколи-ніколи, жодного кривого слова, та ще й на людях — отож моя голова стала вся чорна від уявного попелу. Я вів нормальне життя. І що нормальніше воно було, то більше мене нудило від новин, що лунали з екранів і очікували на мене в Інтернеті.

Самоспалення Мухаммеда мало якесь запаморочливо велике значення. Про торговця фруктами, якого я волів забути, тепер пам’ятатиме цілий світ. А він лежав обпечений у лікарні. Я знав це дуже добре, і не лише з новин… Я дивився на нього — у новинах, дивився в нього і з нього — у запаморочливо жахливих снах, які я більше не міг стримати. У лікарняну палату до Буазізі приходив президент Тунісу Бен Алі, і я — теж приходив. Було боляче, неприпустимо боляче, і разом з тим… я знав, що він прийшов до мене, окрайком свідомості, одурманений болем і знеболювальним, я — точніше він, араб — усвідомлював: справедливості немає. Немає, але він її таки випалив для себе. На власній шкірі, але випалив.

Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?

Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема — знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, — допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав — розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів — я мріяв про антибіотик.

Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно — мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.

— І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?

— Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, — я казав просто так, щоб позлити її.

— Ага, і гори трупів.

— Ну, не гори… — але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей — це гори.

Я гримнув дверима — ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон — покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.

Четвертий Пасажир

— Що це таке?

— Літак, — розводить руками, — ви хіба не бачите?

— Я бачу. Що я тут роблю і навіщо мені в цей літак? Такі, як я, не літають на літаках.

— А на чому ж?

— Ні на чому, повзають по землі. І то допоки їм дозволяють. Я ніхто. Ми всі ніхто.

— Помиляєтесь, Мухаммеде. Ви пам’ятаєте, що зробили?

— Ні, — стискає губи, дивиться повз співрозмовника, у далечінь за вікном, минаючи поглядом застиглий в очікуванні пасажирів літак.

— Страшенну дурість. Неймовірну просто. Пішли й купили в магазині пляшку займистої речовини, не пам’ятаєте, якої?

— Я не пляшку купив, а каністру… каністру бензину, — проговорив, не відриваючи погляду від неба, наче там, у далечині, сховались уже за межею людського зору інші, важливіші для Мухаммеда літаки.

— Боляче було?

— Неймовірно.

— Мухаммеде, проходьте в літак. Там напої дають… хоча ви ж алкоголю не вживаєте, певно, ви ж мусульманин…

— Вживаю, що за стерео… — відмахнувся араб і пішов геть.

Уже біля трапу чоловік без обличчя гукнув Базбузу:

— Мухаммеде!

— Так?

— А ви зробили б це вдруге?

— Що саме?

— Ну, купили б каністру?..

Мухаммед Буазізі не задумується над відповіддю, просто дивиться вниз, на брудні ноги в простих сандаліях, і стискає губи, і, можливо, ще скрипить на зубах власний попіл — хто його знає, як воно буває і де грань між світами, реальністю і маревом снів:

— Ні. Звичайно, ні, не зробив би.

— А ви знаєте, що Бен Алі пішов у відставку? Через вас, через те, що ви почали. Вас знає весь світ.

— І що?

Людина без обличчя лише знизує плечима.

— Куди летить цей літак?

— Літак розіб’ється, це всього лише чужий сон…

— Тобто — я не живу?

— Ні, Мухаммеде. Мені шкода.

— А рай?

— Я нічого не знаю про рай. Про рай — це не до мене.

Розділ 15. Єгипет

Отже, відпустка. А насправді — законспірована зустріч із батьком Вамби.

Я вирушав із осторогою в серці й абсолютно щас­ливою дружиною в сусідньому кріслі — цікаве, скажу вам, поєднання. Я взяв із собою куплену поспіхом збірку віршів Ліни Аме про подорожі цілим світом. На якійсь там сторінці згадувалося і про Єгипет — може, зрозумію, нащо мені ті піраміди… і я, мабуть, уперше вибрав книжку сам, а не взяв підсунуте бабусею, шкільною програмою, Лізкою чи Агунікою. Якщо чесно, я ж обіцяв Тареку, що буду з книжкою — через те і купив.

Алка тягнула мене в Єгипет, скільки пам’ятаю нас разом. Їй усе кортіло побачити піраміди, хоч я здогадувався, що насправді формулювання це не зовсім правильне. Алла хотіла побачити не піраміди, а себе — на фоні пірамід. І фоточка така мала неодмінно з’явитися в улюблених «Однокласниках».

Автобус трясло, за вікнами віявся пісок, туристи сварились через запах ковбаси. Знайшлись диваки, які вважали, що гризти в салоні ковбасу — не комільфо… Ні, ну це ж треба! Не можна їсти ковбасу в автобусі, бо є й інші пасажири! Я лиш посміхався, радіючи прогресу чи співвітчизників, чи громадян братніх країн.

Це був дивний акомпанемент до моєї книжки. Ця лайка з говірками одразу Краснодарського краю і Львівської області (а може, Тернопільщини, я там знаю), ці люди, розпечені Єгиптом і роздратовані одне одним… А я читав вірші про Єгипет. Ось уже тричі один рядок — про ковбасу ж, насправді, цікавіше, життєвіше.

Дивні вірші, оповідають про Стародавній Єгипет так, ніби це був колись центр всесвіту, ніби Каїр і справді щось священне й утаємничене — Матір Світу. Це як? Як «Киев — мать городов русских»? Кожен, здається, намагається зробити зі свого всього лише шматка землі — пуп Землі. Чи це у поетів так виходить? Чи у правителів, які підгодовують поетів? Але ж то не єгипетський поет писав, либонь, наш, український. Чого тоді не написати, що центр всесвіту проходить десь у районі Золотих Воріт? Ну, а де ж іще… Там і про ковбасу всі знають що і як, тому беруть із собою всюди фляжку коньяку — він не смердить і спиш дорогою — і ще книжку з віршами — про Єгипет, хоч він і не Матір Світу, куди йому до станції «Золоті Ворота».

Алка спала, вірші (чи коньяк?) колисали й мене, хиткі, як пустельні піски. Їхав би з Агунікою, почитав би їй пошеп­ки, уявляючи її справжньою Клеопатрою, і оцей би, певно, вона вподобала і подарувала мені себе як приз за хороше читання…

Каравани пройшли крізь тебе і піски просочились, ніби

Вже тебе не існує більше, і розклалась душа на фібри.