Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Каравани пройшли крізь тебе, піраміди сховали тіло,

Вже тебе не існує більше, тільки спомин кружляє Нілом.

Каравани, піски зибучі, піраміди, де кожен п’ятий —

П’ятий кут, до небес прикутий, світ колисаний і розп’ятий.

Матір світу, Єгипет чорний, каравани пройшли крізь тебе,

Та пісок не зберіг нічого, вічних царств на піску не треба…

Отже, Єгипет, якого нема. Схований пірамідами, засипаний новим піском — саме так я і відчував це. Принаймні тепер. Ніби все навколо — декорація. Готель «у єгипетському стилі», із офіціантами «у єгипетському стилі», посеред країни «у єгипетському стилі». Себто країни, яка тільки й робить, що відробляє своє колишнє царство. На жаль, так буває… А може, це лише вигляд для туристів? Має ж існувати справжня Джумхурійят Міср аль-Арабія… З її кварталами, очима, вивісками про прийом на роботу й історіями кохання. Певно ж, і існує, але нас не запрошують туди, бо, у принципі, яке діло до неї цим чудовим жіночкам — і тій, що турботливо приготувала для чоловіка з вусами добрячий шмат копченої «Московської», і тій, що взялася подорожувати світом, не надто толеруючи слабкості інших.

Того дня я побачив піраміди. «П’яті кути», як у тому вірші, стирчали високо і ніяково-безглуздо. Ніби щось збудоване бути великим поставили в цирку, і тепер тим, хто впізнає справжній задум, доводиться відвертати очі, дивитися в землю і буркотіти щось із ввічливості, щось про своє захоплення.

Відверто кажучи, я замаявся. Сфотографував Аллу сто п’ятдесят разів на фоні піраміди Хеопса — в окулярах і капелюшку, без окулярів і в капелюшку, без окулярів і… (моє знання математики підказує, що за наявності двох предметів, різних комбінацій всього чотири, тож як їй вдалося змусити мене зробити сто п’ятдесят кадрів?!), ще трохи з верблюдом… і з верблюдом і новим шаликом на плечах… Ще я купив папіруси дівчатам в офіс, хлопцям нічого не купив — їм не треба, їм куплю щось міцне у дьюті-фрі перед відльотом. Аллі сказав, що папіруси для хлопців. Папіруси для дівчат викликали б підозри, природу яких я не розумів чи не хотів розуміти — зрештою, лиш ті, хто зраджували чи зраджують самі, такі підозріливі. Ну, або ті, кого зраджували… Я запевнив себе, що причина саме у цьому.

Здається, саме ці мої роздуми Алла перервала пронизливим криком. Ні, вона не впала з верблюда, і в неї нічого не поцупили. Просто незнайомий чоловік, високий худорлявий араб із фотоапаратом і завітреним обличчям, яке і личить, власне, арабу, наступав на неї, повторюючи одне лише, теж цілком підходяще слово, а точніше ім’я — «Алла!». Навіщо було так кричати?

Розділ 16. Венеціанець

Завжди пам’ятатиму цю сцену. Всюдисущі арабські торговці — як тільки я міг одному з таких співчувати, — туристи всіх кольорів шкіри і моделей фотоапаратів. Клац-клац-клац. На фоні Хеопса. Зі штатива, професійно. З мильнички, на «Однокласники». З дзеркалки — на «Фейсбук». Ніби до них ніхто так піраміди не фотографував. Крикливі діти, що гасають біля підніжжя пірамід так само, як біля своїх під’їздів, десь там у Дніпропетровську, Воркуті, Будапешті. Так от, весь цей різноголосий різнокольоровий рій раптом розлетівся, полишив п’ятачок землі, на якому застигли всього троє: типовий араб у білому, високий, із сивиною на короткостриженій голові, дружина моя і його, тендітна жінка у білому платті, довшому, ніж вона зазвичай носила у Венеції, і руки трохи тонші, і шкіра, і обличчя втратило свіжість, і очі уже не ті, і хіджаб на голові — тут з мораллю не те, що у Венеції. А я ж, здається, майже любив цю жінку — чужими очима. Ми мали спільного сина, там, у місті на воді, коли в мене не було нікого, і стусани відносили туди, де лише човни б’ються об пірси, швартуючись швидко і нагло. Човни б’ються, лишають синці на моїй шкірі — не лишають спогадів. Я гуляв з нею під руку, слухав із нею на площі Сан-Марко те, що пізніше виявилося концертами Вівальді, фотографував її на мостах, і високий гондольєр-італієць возив нас пропахлими тванню каналами, і її відображення у зеленій воді змішувалось із хмарами і шпилями веж.

— Alla? — вже тихо перепитував чоловік тої жінки в білому — мою дружину, високу, пишну, руду, яскравішу за тьмяну арабку у хіджабі. — Are you Alla? I am looking for Kostya[5].

Розуміння прийшло, хоч і далося вкрай тяжко. Цей араб знав мою дружину так само, як я знав його Лотфію. Чи любив? Якщо моїми очима на неї дивився… певно, що ні. Так, давно не було Венеції, але мене і не били давно… Виходить, мої страждання заслуговували на свідка. А я й не помітив — думав, у мене нормально все, більш-менш. Якщо, звичайно, не враховувати божевілля із Буазізі. І пустку в серці. Значить, хтось може бути поруч, навіть коли ми цього не помічаємо? І цей мій «хтось» переді мною, і я можу розпитати його. Про все. Бо він такий самий, як я. Ненормальний. Хворий від співчуття — чи на співчуття.

Збіг? У таке тяжко віриться. Але ж ось ми, дивимось не всередину один одного — у самісінькі очі: українець, що півжиття існує таким собі пустельником, у пошуках «нормального» існування, і тунісець, який легко переїжджає з місця на місце, не міняючи лише жінку, котра не носить хіджабу в Європі, і манеру дивитися на все крізь об’єктив, навіть на облізлих верблюдів і туристів із СНД — із бажанням зрозуміти.

— Kostya? Do you speak English?

— I do[6].

Виявляється, можна розуміти думки арабською, але щоб розуміти слова реальних людей, потрібно вчитися. Від моєї хвороби ніяких чудес — саме божевілля. І може, тому і не розуміють люди одне одного? Я з цією людиною співіснував роками, а тепер от стою… «I am Kostya. Nice to meet you»[7], — ось і все, не клеїться розмова, і тільки Алла квокче поруч. Нічого, заспокоюю себе, оплачені компанією курси англійської не пропадуть, і валюта, дарована Спонсором «на підручники». Ну, здрастуй, здрастуй, чоловіче з Венеції.

Його звати Тарек. Дружина Лотфія ніяковіє, і я розумію — вона здогадується або й знає. І вже точно — розуміє, як розуміють лише жінки, незалежно від здібностей, освіти й ерудиції — розуміють усе про свого чоловіка, не серцем — мабуть, печінкою, сльозовими залозами чи ще хтозна-чим. Можливо, Лотфія розуміє навіть більше за мене. Як там кажуть жартівливо американці: «Ти хочеш поговорити із чоловіком, який тут головний? Чи з жінкою, яка знає, що відбувається?» Лотфія, здається, знає.

Я наплів Аллі, що це і є той самий партнер по бізнесу, з яким я планував зустрітися в Єгипті, і уважна до моїх бізнесових справ дружина поїхала у готель, а я лишився в Каїрі. Їхали довго, потім ішли пішки. Мовчки. Повз хлопців, що грають у футбол у шортах, і жінок у чорному з голови до п’ят, повз багатоповерхівки і жовто-кам’яні нетрі старого Каїра. Спочатку говорили сяке-таке: Тарек говорив. Розказував про Каїр так, що я почав уже сумніватися, що знаю англійську мову: якесь місто мертвих, кладовище, предки Лотфії… і там жив — Боже милостивий, на кладовищах же не живуть — якийсь друг Тарека, схожий на нас чимось. Чим? Я не розумів. Ще не розумів, чому ми не можемо сісти, якщо не на таксі, то хоча б на автобус.

Думки попливли, розплавились, і тільки окремі слова лишались у пам’яті, як сліди на розпеченому асфальті: «Місто мертвих», «аль Карафа», «мотоцикли», «режим», «студенти», «син»… Не знаю, коли він зрозумів, що я не сприймаю вже нічого — кроки, кроки, кроки, слова, як сліди підошов.

— Ще довго йти?