Читати книгу - "Вибрані твори"

людських душ, талантів, думок і почувань? А Пилипенко подавав приклад високої людяности!

Тепер, отже, на Україні Пилипенка реабілітовано. Але, звичайно, та реабілітація робиться з певних політичних міркувань і не має якихось гуманістичних цілей. Пилипенка реабілітовано як комуністичного діяча, хоч і з виразним національним обличчям (за це обличчя він, власне, й постраждав і віддав своє життя), але тепер у т. зв. радянських комуністів «новий курс». Вони хочуть довести неспокійному молодому поколінню, що були ж віддані комуністи — українці, які творили українську комуністичну культуру. Підкреслюється, звичайно, що їх несправедливо засудили — винуватий у всьому «культ особи». Тепер, мовляв, це все належить до минулого, ми таких ось людей, як Пилипенко, реабілітуємо, шануємо — дивіться, які ми ліберальні, які ми справедливі! Молодь має зробити висновок: дійсно, можна бути ідейним комуністом і лишатися українцем, нема чого протестувати, домагатися якоїсь там незалежної України. На це розраховує партійна верхівка, але молодь сприймає все по-своєму. Іван Коляска[930], автор відомої книги про стан освіти на Україні, розповідав, що, коли він був у Києві, він там уперше почув ім'я Пилипенка від українських студентів, які самі роблять розшуки по бібліотеках, з жадобою читаючи всі українські періодичні видання 20-х років. Вони самі віднайшли праці Пилипенка і зрозуміли, яку велику ролю він відіграв у розвитку української літератури. І зрозуміли це без коректив і пояснень партії, інтуїтивно збагнувши, що крилося за всіма гучними гаслами літературної полеміки між «плужанами» і «ваплітянами» та чим мотивувалися репресивні дії компартії проти тих і тих. Адже в згаданій статті Д. Косарика в «Літературній енциклопедії» недвозначно говориться про Пилипенка, що «у своїх статтях він (Пилипенко. — Ред.) захищав тезу про паралельність селянства як кляси, відкидаючи керівну ролю пролетаріяту в революції. Полемізуючи з Хвильовим з приводу вузько організаційних питань, він одночасно солідаризувався з ним і з його націоналістичною програмою відриву української культури від російської соціялістичної культури»[931].

Хоч у цих обвинуваченнях усе перекручене, проте, як то кажуть, на злодії шапка горить: досить було письменникові писати на українські теми, особливо селянські, робити щось для розвитку української культури, щоб його звинуватити в націоналізмі і бажанні «відірватися» від Росії.

Говорячи про культуру, а також і про українське село, хочу висловити кілька міркувань, які мають зв'язок із Пилипенковою творчістю, а разом і з українською літературою взагалі. Ідеться про те, що селянська тематика, так би мовити, селянський дух був і лишається притаманним українській літературі — так-бо склалися історичні обставини на Україні, що у нас бракувало освічених, свідомих українців, які хотіли б творити «міську» культуру, бо й самого українського міста не було. На цю тему знаходимо кілька цікавих завваг у спогадах Ю. Смолича, які недавно друкувалися у «Вітчизні»[932]. Він вважає, що силою факту більшість післяреволюційних письменників України походить із села, тому й творчість їхня тяжіє до сільських тем, тобто до того, що їм найбільш знайоме і близьке. І для того, щоб урбанізувати українську літературу, треба переробити психіку отих письменників, вчорашніх селян. Доля правди в цьому є, хоча багато можна було б тут додати. Так чи так, а українська література існує й має виразне українське обличчя якраз через оцей селянський дух, тому можна запитати: чи існувала б вона — українська культура — взагалі, якби не було українського села, якби не було селянина з його піснею, з його мовою, яку він зберіг для літератури аж по сьогодні? Питання це зовсім не академічне, а практично-життьове.

Розгляньмо тепер докладніше літературну діяльність С. Пилипенка, його спілку селянських письменників. Ще тоді, як формувалася ця спілка, чулися зневажливі голоси — яку, мовляв, культуру ви хочете творити з тими селюками, це ж примітив. Говорилося це тоді, чуємо це й сьогодні, і не лише з уст комуністичних критиків, які, закидуючи Пилипенкові «масовізм», мають на думці допущення «клясово-ворожого елементу». Тут, в еміграції, читаємо: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини», а вся Пилипенкова діяльність підсумовується одним реченням — «Старанням таких першорядних організаторів, як Сергій Пилипенко, росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію»[933]. Чим пояснюється отаке ставлення? Мабуть, бажанням відштовхнутися від отого «селюцького духу». Звичайно, серед плужан були й бездарні писаки, але це не дає підстави закреслювати як «псевдомистецтво» увесь дорібок «Плугу» і його виховну ролю. Що ж до творчости самого С. Пилипенка, то й тут доводиться ставати в його обороні, бо писав він переважно байки, а це ж узагалі вважається за щось несерйозне, майже за позалітературний жанр. Крім того — ото нещастя!— тематика його байок — здебільшого селянська, та ще й мова не дуже сальонова. Скажімо просто: мова в основі народня, з доброю долею народнього гумору, який не боїться так званих простацьких висловів і навіть вульгаризмів (жанр байки споконвіку тримається такого стилю).

Отже — Пилипенкові байки... Десь на початку своєї літературної діяльности, 18-го чи 19-го року, в Києві С. Пилипенко зустрівся з Олександром Олесем і дав йому прочитати свої байки. Олесь обійняв молодого автора і розчулено сказав, що той має рідкий і цінний дар (після арешту Пилипенкові не раз докоряли за цю зустріч, висуваючи це як доказ його «нерадянськости»). А який же погляд на ці байки знаходимо сьогодні? Ось Марія Романівська у своїх спогадах пише: «Дехто пробував висловити думку, що творчий дорібок Пилипенка бідний, мовляв, що там —