Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Європі. Йому ще тільки належить вирушити куди-небудь у його жалюгідному маленькому житті, а тому треба починати мандри негайно.

– Забудь про те, що Мері Доног’ю знайшла свого Сеньйора Маніфіко і говорить про заміжжя, оскільки, хоча Мері й чудова жінка, і опікувалася Фергюсоном в деякі важкі часи, у них разом майбутнього немає, тому що він – не те, чого вона хоче чи що їй треба, а йому нічого їй запропонувати.

– Дванадцять відмов від нью-йоркських видавців – не той привід, аби через нього не спати ночами, і навіть якщо від книги відмовляться ще дванадцять видавців, її з часом неодмінно випустить хто-небудь інший, а найважливіше зараз – почати думати про нову книгу…

Наскільки Фергюсон пам’ятав, він погодився з ними за всіма пунктами.

6) Оскільки він був ретельним працівником і йому не хотілося підводити своїх колег по бригаді, запізнюючись на роботу, наступного ранку Фергюсон з’явився на роботу рівно о дев’ятій. На тахті в Говарда та Емі він проспав чотири з половиною години і, випивши три чашки чорної кави в «Ресторані Тома» на розі Бродвею та 112-ї вулиці, дійшов пішки до місця роботи на Ріверсайд-драйв між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями, у велетенську п’ятикімнатну квартиру, котру почав фарбувати кілька днів тому спільно з Хуаном, Феліксом і Гаррі. Того ранку підморожувало, а у Фергюсона було страшенне похмілля, налиті кров’ю очі, розколювалася голова й нудило в животі, він чвалав містом, закутавши обличчя в шарф, котрий уже починав смердіти перегаром від його дихання. Хуан спитав: Що з тобою було, дядьку? Фелікс мовив: Схоже, ти готовий, хлопаку. Гаррі порадив: Йшов би ти додому та проспався, га? Та Фергюсонові не хотілося йти додому відсипатися, з ним було все гаразд, і він з’явився на роботу, але от годину потому, стоячи на високій розсувній драбині і фарбуючи чергову кухонну стелю, він втратив рівновагу і впав на підлогу, зламав собі ліву литку і лівий зап’ясток. Гаррі викликав «швидку», а після того, як доктор у лікарні Рузвельта вправив йому кістки і наклав гіпс на зап’ясток і литку, він оглянув справу рук своїх і зауважив: Добряче ви гепнулись, юначе. Пощастило, що приземлилися не на голову.

7) Наступні шість тижнів Фергюсон провів у домі на Вудхол-кресент, досхочу наїдаючись материними стравами, доки зросталися кістки, вечорами після вечері грав у кункен з Деном, висиджував у вітальні з двома Шнейдерманами чоловічої статі тими вечорами, коли по телевізору транслювали ігри «Ніків», а його мати й вагітна Ненсі у кухні розмовляли наодинці про таїни жіночого, домашнє життя, зручності й задоволення нетривалого домашнього буття, поки він робив необхідну паузу (за словами Дена) чи просто підводив підсумки (за словами його матері) і думав про те, чим зайнятися далі.

Мері більше не було, вона мала намір незабаром вийти заміж за освіченого сеньйора на ймення Боб Стентон, тридцятиоднолітнього помічника районного прокурора з Квінса, чоловіка значно соліднішого, ніж той, ким міг коли-небудь стати Фергюсон, рішення цілком зважене, відчував він, однак цей біль потребуватиме більше часу, аби вщухнути, аніж знадобиться його поламаним кісткам, аби зростися, а позаяк Мері вже не було, в Нью-Йорку його тепер ніщо й не тримало, ніщо вже не змушувало його й далі працювати маляром на містера Мангіні, тому що Говард і Ной нарешті поставили йому на місце мізки тієї ночі їх спільного запою, і він змінив курс своїх роздумів щодо батьківських грошей, неохоче погодившись із друзями, що не прийняти ці гроші стане образою. Його батько помер, а померлі більше не можуть захистити себе. Яка б лють не нагромадилася між ними за минулі роки, батько включив його до свого заповіту, а це означало, що він хотів, аби Фергюсон узяв цих сто тисяч доларів і розпорядився ними на власний розсуд, розуміючи, що розсуд у цьому випадку означає жити на ці кошти, щоб і далі писати, вочевидь його батько це розумів, міркував Фергюсон, а правда полягала в тому, що тепер у ньому залишалося мало гніву, і чим довше його батько залишався мертвим, тим менше злості він відчував, і тепер, через півтора року, її вже залишилося в ньому так мало, що вона майже зовсім зникла, і те місце, котре раніше належало злості, тепер заповнилося смутком і збентеженням, сумом, збентеженням і жалем.

Це було багато грошей, таких коштів вистачить, аби жити на них роками, якщо їх акуратно витрачати, і Говард із Ноєм особливо наголосили на важливості цих коштів, мудро порадивши виявити побільше терпіння з приводу відкинутого роману (котрому Лінн Ебергардт на початку лютого нарешті знайшла притулок, прилаштувавши його в «Колумбус», невеличке, відважне сан-франциське видавництво, що рухалося врозріз із загальним потоком, – воно працювало з початку 1950-х років), проте найбільше, – розуміння того, що гроші дадуть Фергюсонові змогу зробити крок, котрий дасть йому за нинішніх обставин найбільше користі, і допоки він байдикував у домі на Вудхол-кресент і вглядався в той мазок можливостей, які йому пропонували ці гроші, він поступово змістився на позицію своїх друзів: прийшов йому час вибратися з Америки й побачити світ, залишити вогонь позаду та побувати де-небудь іще – де завгодно.

Ще два тижні Фергюсон вагався й обмірковував, одне по одному скорочуючи кількість цих варіантів з п’яти до трьох, а відтак і до одного. Останнє слово залишалося б за мовою, проте хоча англійською розмовляли в Англії, англійською спілкувалися в Ірландії, він сумнівався, що задовольниться життям в котрому-небудь із цих туманних місць із вологим кліматом. У Парижі, природно, також бувають дощі, однак французька – єдина друга мова, котрою він вмів розмовляти й читати доволі порядно, і позаяк ані разу ні від кого не чув жодного кепського слова про Париж, він вирішив ризикнути там. Для розминки поїде до Монреаля, навідає там Лютера Бонда, котрий був живий і здоровий у своїй новій країні, переконав адміністрацію прийняти себе до Макгілу приблизно в той же час, коли Фергюсон вступив до Бруклінського коледжу, і тепер, закінчивши його, працював учнем репортера в «Монреаль Газет» і жив з новою подружкою на ймення Клер, Клер Сімпсон чи Сампсон (Лютерів почерк бувало важко розпізнати), і Фергюсонові аж не терпілося з’їздити на північ, не терпілося з’їздити на схід, хотілося зникнути звідси.

Він прикинув, що зможе знову вільно ставати на литку до кінця січня, а це дасть йому доволі часу на те, аби звільнити квартиру на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці та підготуватися до великого переселення.

А потому, першого січня, коли Фергюсон уже збирався вперше поснідати в новому десятилітті,