Читати книгу - "Буря Мечів"

до неї приєдналося ще двійко. Дані, схиливши голову набік, слухала їхню пісню, але скоро її заглушив галас міста.

«Галас мого міста».

Зранку Дані зібрала капітанів і командирів у саду, щоб не спускатися в залу аудієнцій.

— Ейгон Завойовник приніс у Вестерос вогонь і кров, та опісля забезпечив мир, заможність і справедливість. Але я принесла в Невільничу бухту тільки смерть і руїну. Я наче той хал, а не королева: громлю та плюндрую, а тоді рушаю далі.

— Нема чого лишатися,— сказав Брунатний Бен Плам.

— Ваша світлосте, рабовласники самі накликали свою недолю,— мовив Дааріо Нагарне.

— А ще ви принесли свободу,— зауважила Місанді.

— Свободу голодувати? — різко мовила Дані.— Свободу вмирати? Я дракон чи гарпія? Я божевільна? У мене теж цей порок?

— Ви дракон,— переконано сказав сер Баристан.— Мірін не Вестерос, ваша світлосте.

— Та як мені правити Сімома Королівствами, якщо я не здатна впоратися з одним містом?

На це він відповіді не мав. Відвернувшись від усіх, Дані знов задивилася на місто.

— Моїм дітям потрібен час, щоб зцілитися й навчитися. Моїм драконам потрібен час, щоб підрости й випробувати крила. І мені це теж потрібно. Я не дозволю цьому місту повторити шлях Астапора. І не дозволю юнкайській гарпії знову закувати тих, кого я звільнила,— вона обернулась і глянула їм в обличчя.— Я нікуди не піду.

— Тоді що ж ви робитимете, халесі? — спитав Рахаро.

— Лишуся,— відповіла вона.— Правитиму. Стану королевою.

Джеймі

Король сидів на чолі столу, підклавши під зад купу подушок, і підписував усі підряд документи, які йому подавали.

— Ще кілька, ваша світлосте,— запевнив його сер Кеван Ланістер.— Ось білль про засудження лорда Едмура Таллі, яким він позбавляється прав на Річкорин і всі його землі та прибутки за те, що повстав проти законного короля. А це таке саме засудження його дядька сера Бриндера Таллі на прізвисько Чорнопструг.

Томен підписував документи один за одним, обережно вмочаючи перо й виписуючи своє ім’я великим дитячим почерком.

Джеймі спостерігав за цим, сидячи в кінці столу й міркуючи про всіх отих лордів, які прагнули потрапити в малу королівську раду. «Та хай до біса забирають собі моє місце». Якщо оце влада, чому вона з присмаком нудьги? Джеймі не почувався владарем, дивлячись, як Томен знову вмочає перо в каламар. Він почувався нудьгарем.

А ще все боліло. Кожен м’яз на тілі, а ребра і плечі були всі в синцях від ударів, якими він завдячував серу Адаму Марбранду. На саму згадку про це він здригнувся. Він тільки й сподівався, що лицар триматиме рота на замку. Джеймі знав Марбранда змалечку, коли той служив зброєносцем у Кичері Кастерлі; так, як йому, він не довіряв нікому. Довіряв настільки, що попросив його взяти в руки щит і турнірний меч. Джеймі хотів знати, чи зможе битися лівою рукою.

«Тепер я знаю». Від цього знання боліло більше, ніж від ударів сера Адама, а удари-бо були такі болючі, що він сьогодні вранці заледве зміг самотужки вдягнутися. Якби вони билися по правді, Джеймі помер би вже дві дюжини разів. Здавалося, як це легко — просто поміняти руки. А виявилося, що ні. Давали збій усі інстинкти. Над кожним рухом доводилося думати, коли раніше він просто його робив. А поки він думав, Марбранд його дубасив. Враження було, що ліва рука навіть тримає меча неправильно: сер Адам тричі його роззброїв, причому клинок аж відлітав геть.

— Цим даруємо зазначені землі, прибутки й замок серу Емону Фрею та його леді-дружині Дженні,— сер Кеван поклав перед королем новий стос пергаменту. Томен вмочив перо й почав підписувати.— А це указ про визнання законним позашлюбного сина лорда Руза Болтона Страхфортського. А цим лорд Болтон призначається вашим хранителем Півночі.

Томен вмочав, підписував, вмочав, підписував.

— Цим серу Рольфу Спайсеру дарується право власності на замок Кастамер і титул лорда.

Томен нашкрябав своє ім’я.

«Слід було мені піти до сера Іліна»,— думав Джеймі. Виконавець королівського правосуддя йому не такий друг, як Марбранд, і міг би його й до крові побити... але ж за браком язика згодом він цим похвалитися не зможе. А нині досить буде одного випадкового зауваження сера Адама напідпитку, щоб цілий світ дізнався, що з Джеймі вже геть нема користі. «Лорд-командувач королівської варти». Який жорстокий жарт... хоч і не такий жорстокий, як подарунок від власного батька.

— А цим ви даруєте своє королівське прощення лорду Гавену Вестерлінгу, його леді-дружині та їхній дочці Джейн і пропонуєте королівський мир,— сказав сер Кеван.— Це — прощення для лорда Джаноса Бракена зі Стоунгеджу. Це — прощення для лорда Ванса. Це — для лорда Гудбрука. Це — для лорда Мутона Дівоставського.

Джеймі зіп’явся на ноги.

— Схоже, ти все тримаєш під контролем, дядьку. То я лишаю його світлість на тебе.

— Як зволиш,— сер Кеван теж підвівся.— Джеймі, тобі варто сходити до батька. Ця незлагода між вами...

— ...його ініціатива. І цього не залагодити, посилаючи мені глузливі подарунки. Перекажи йому, якщо зможеш його хоч ненадовго відірвати від Тайрелів.

Дядько засмутився.

— Подарунок був від щирого серця. Нам здавалося, це тебе заохотить...

— ...відростити нову долоню?

Джеймі обернувся до Томена. Хоча у нового короля, як у Джофрі, були золоті кучері й зелені очі, більше нічого спільного з братом він не мав. Схильний до повноти, він мав обличчя рожеве та кругле, і навіть читати він любив. «Йому ще й дев’ятьох років немає, цьому моєму синові. Хлопчик — не дорослий чоловік». Мине ще сім років, поки Томен зможе правити самостійно. А доти королівство лишатиметься в твердих руках його лорда-дідуся.

— Сір,— звернувся Джеймі,— ви дозволите мені піти?

— Як зволите, дядьку,— Томен озирнувся на сера Кевана.— Можна мені їх запечатати, дідусю?

Поки що з обов’язків короля йому найбільше подобалося прикладати королівську печатку до гарячого воску.

Джеймі широким кроком вийшов із зали нарад. За дверима він побачив сера Мірина Транта, який виструнчився на чатах у білій лускатій кольчузі й білосніжному плащі. «Якщо дізнається оцей про те, який я тепер немічний, або почують Кетлблек чи Блаунт...»

— Лишайтеся тут, поки його світлість не закінчить,— мовив Джеймі,— а тоді проведіть його назад у Мейгорову тверджу.

— Як скажете, мілорде,— кивнув Трант.

Сьогодні вранці в зовнішньому дворі було завізно і шумно.