Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

кажу я татові. — З Анною, наприклад.

Тато невимовно радіє.

— Справді?

— Звичайно! — впевнено відповідаю я, бо не так давно став тим, хто гуртує навколо себе людей. Принаймні невдах і маминих синочків.

Тато куйовдить мені волосся, усміхається.

— Ти чудовий хлопець, Антоне!

Ага… думаю я собі. Чудовіший, ніж раніше. Бо Кароліна тепер частіше всміхається, а Мартін став шефом у нашому бомбосховищі. А це немало!

Я йду в свою кімнату, виконую десять відтискань від підлоги й чищу зуби.

ЦИЦЬКИ І СТРАХ

Завтра вистава. Ми нарешті повісили завісу. С-клас понашивав на неї усі фігурки, а мій футбольний м’яч пришили аж угорі, де завіса морщиться. Що ж, не всі зусилля у цьому світі винагороджуються.

Група, відповідальна за костюми, працювала вкрай повільно, тому актори лише сьогодні змогли вдягнутися. Тобто вдягнути сценічні костюми.

Карл і Сіндре мають дуже задоволений вигляд, коли виходять з гримерки в чорних шкіряних куртках з прилизаним волоссям. У гардеробі перед дзеркалом щасливо вертяться рожеві леді — у світло-червоних обтислих балетних костюмах і з пір’яними шалями, які називаються «боа».

Ми з Кароліною саме виносимо зі сцени пофарбований у червоний колір дерев’яний автомобіль, коли Уле шкрябає мене з-за завіси.

— Фізкультурниця каже, що вже пізно відмовлятися, — шепоче він мені в самісіньке вухо.

Я обертаюся. І відразу все розумію.

Переді мною стоїть Уле в рожевому дівчачому костюмчику, з боа на шиї і переляком в очах. І ніби цього замало… з бюстгальтером під низом. А бюстгальтер з наповнювачем. Його цицьки стирчать, мов списи.

Я мимоволі відводжу погляд. До болю закушую зсередини щоку. Бо зараз зовсім не той момент, щоб розреготатися. Уле має неймовірно кумедний вигляд у тісних рожевих рейтузах, бо під балетним прикидом виразно видно, що він НЕ дівчинка.

— Мені це не подобається, — з відчаєм шепоче Уле. — Зовсім не подобається!

Я не знаю, що й казати. Бо вже надто пізно. Так сказала фізкультурниця. The show must go on, він не може відмовитися. Уже не може…

Я намагаюся його підбадьорити.

— Та це ж збіса круто, Уле!

І ловлю себе на тому, що говорю словами Карла й Сіндре.

— Ти нівроку відважний, — пробую ще раз.

А тоді замовкаю. Бо що б я не сказав, звучить фальшиво й боягузливо.

Уле АНІТРОХИ не крутий. І ніколи таким не стане…

Я сподівався, що моя внутрішня злість уляглася, аж тут знову все мені всередині перевернулося догори дриґом. Та цього разу я думаю про Уле, а не про інших. Як він іржав, наче коняка, на баскетбольному майданчику й дибав на розкарячених ногах, суворо насупивши брови. Як він, розмахуючи руками в бібліотеці, поскидав книжки зі стелажів і звабно погладжував Сіндре по спині.

А ще я чую, дуже виразно чую, що Уле сказав трохи вже давненько, те, що я і сам знаю, але весь час намагався витіснити зі свідомості. Справжня причина, чому він зараз стоїть переді мною з цицьками і в пір’ї і чому записався в групу рожевих леді, у МЕНІ. Це — МОЯ вина!

Мені стає недобре. Майже паморочиться в голові. Хочеться майже плакати через того Антона, який намагався на догоду собі змінити іншу людину, людину, значну добрішу за мене. Уле завжди був дуже добрим.

Уле, якого я знаю багато років, стоїть переді мною, поправляє бюстгальтер й белькоче крізь сльози:

— Я не розумію, як можна від цього стати крутим…

Мене окликає Кароліна. Треба винести на сцену стіл. Десь далеко чути голос фізкультурниці, вона кличе Уле й решту танцюристок, але її голос лунає наче в іншому світі.

Так навіть ліпше, думаю я. Бо у своєму світі я хочу лише носити… столи й стільці, прості прямокутні предмети, які ніколи не змінюються. Не думати, не відчувати…

Але не думати мені не вдається. Я з грюкотом ставлю ніжки стола на сцену. Складка завіси розвертається до мене, а там — слон Уле. З хоботом у крапинку й кривим швом.

Згадується презентація Уле. Про слонів, які беруть слоненят усередину стада.

І те, що слони — єдині ссавці, які не вміють стрибати.

BREAK A LEG

— Хай щастить, Антоне! — кричить мені навздогін тато.

Цей день настав. Звісно, настав. Дні не мають звички вистрибувати з календаря.

— Ні, треба бажати «break the leg», — сміється Анна.

І це правда. У театральному світі «break the leg» означає «хай щастить». Тоді як побажанням «хай щастить» можна й наврочити.

Але сьогодні я не вірю ні в які забобони. Мені вистачає реальності. Та все ж я дякую і мужньо махаю на прощання. А в кишені стискаю маленького слоника з зеленого каменю.

Я вірю, що він принесе мені щастя.

На ходу виймаю мобільний, щоб іще раз подивитися на смс-ку від Уле. Він прислав її увечері, капслоком — як завжди.

«ТИ КЛАСНИЙ, АНТОНЕ».

Я тішуся, дивлячись на це повідомлення, не менше, ніж учора. Але й хвилююся теж не менше.

Звісно, за годину до вистави збираються не лише актори й робітники сцени. Коли я приходжу, робота в кухарській групі й групі комфорту кипить повним ходом. За сценою розклали великі полумиски з помаранчами й виноградом, наставили маленькі таблички з написами пузатими літерами: «Для поповнення енергії».

Я заглядаю в зал, де вчителька музики Д-класу, вочевидь, сама впорала цілу миску фруктів. Вона розспівується з акторами й важко підстрибує, як переодягнений кенгуру на дитячому святкуванні дня народження.

І танцюристи тут. Вони тихо розминаються в гардеробі, не стрибають, хоча кому, як не їм, треба буде скоро стрибати.

Звідусіль пахне потом, лаком для волосся й помаранчами. Так, шоубіз дивна штука.

На щастя, розставляння реквізитів на сцені не займає багато часу. Коли танцюристи закінчують розминку, я тягну Уле в гардероб.

— Пам’ятаєш, що робити?

— Так, — усміхається Уле.

Більше нічого сказати я не встигаю, бо актори теж закінчили стрибати. Гардероб наповнився дітлашнею та свіжим запахом поту.

Спортзал потроху теж заповнюється. Батьки з братами-сестрами втискаються у пластмасові стільці, а дідусі з ціпками шкутильгають на задні ряди. Крізь шпаринку в завісі я бачу батьків Іне й Уле.

Як не дивно, тато з Анною теж приходять вчасно, аж за десять хвилин до початку шоу. Чесно кажучи, я не зовсім певний, чи мені подобається, що вони сіли в першому ряді, і все ж приємно, що двоє дорослих прийшли до мене на передріздвяне свято.

Шоста година, директор вітає гостей. За кожним другим словом він широко розводить руками й розповідає, що цей проект покликаний здружити учнів усіх класів.

Просто диво дивне, як іноді дорослі зовсім інакше, ніж підлітки, сприймають навколишній світ.

Нарешті світло в залі вимикають. І водночас щось вмикається у мені. Пульс збільшується на 150 відсотків, горло пересихає, стає мов шліфувальний папір. Бо ось зараз все й станеться. Шоу починається…

Я беруся до свого найпершого обов’язку цього вечора: розсуваю завісу.

І міркую про прості речі, які тепер часто зринають у моїх думках: як багато на світі людей, які виконують роботу, непомітну для більшості. Сьогодні я один із них, і це втомливо. Червоний автомобіль треба висунути на сцену, а потім забрати, а стіл і стільці поставити саме на ті місця, які відзначені маркувальною стрічкою.

І ще один обов’язок тяжить наді мною: треба уважно пильнувати, щоб ніхто не помітив того, що сховано у великій торбі