Читати книгу - "Морфій"

class="p1">— Думаю, ви собі якось зарадите з тим, щоб убезпечити наш сховок, — упевнено всміхаюся. — А тим часом Бог вам у поміч! На хвалу вітчизни!

Та й пішов, залишивши сестру з проблемою, до розв’язання якої докластись не міг, не маючи на те ні сил, ні засобів, ні часу.

Вийшов на Черняковську. Поплескав себе по камізельці, відчув радощі та сили, які приливали від того, що я озброєний. Озброєна людина — то геть інша людина, ніж неозброєна.

То нічого, що навпроти, у казармах шволежерів, повно німців. Мені їх навіть бачити не треба, я знаю, що вони гніздяться там, солдати й офіцери, переможці, може, й між нашими, а раніше царськими будинками припаркували свої важкі та легкі танки, позашляховики та бронемашини, щоб їм чорт, у мене в кишені дамська шістка, одинадцять маленьких смертей, якщо стріляти зблизька, і я Константи Віллеманн, син графа фон Штрахвіца і шаленої Катажини Віллеманн, котра, мабуть, від семи років ніколи не спала, так стверджував Стах із Варти щойно перед війною, коли якось пішли на обід до «Сімона», бо мама дуже хотіла, щоб я з ним запізнався, то я й запізнався, але ж то був божевільний. У кожному разі, він казав, що моя мати не встає з фотеля, не спить, не випорожнюється, — так, він розповідав мені про роботу кишківника моєї матері — бо не їсть ані п’є, тільки курить цигарки та свої трави, опанувала таємні знання індійських йогів, тому сидить, курить трави і думає про Польщу, або, казав Стах, думає Польщу.

А я її син, я народжений з її лона, з лона старої божевільної Катажини Віллеманн.

У мене в кишені дамка, і з її допомогою я віднайду те, що втратив.

А зараз комендантська година і в околиці повно німців. Я швидким кроком пішов у сєлецький район, заховався десь між будиночками, кам’яничками та городиками, недалеко звідти була битва за Варшаву, і, власне, тут ми програли Варшаву, але війна триватиме далі, зброя в кишені. Зрештою, зупинився, заховався в брамі кам’янички біля Кашубської та й став обдумувати подальший план.

На Лєшно, в Середмістя, усе місто до моїх послуг. Зараз комендантська година, ризик дуже великий, а зі зброєю в кишені я наражаюся на розстріл. Додому близько, може, кілометр, але сьогодні додому повернутися не можу. Що робити? Не проводити ж мені ніч у брамі, та й до сестер, від котрих, засоромлений, чимшвидше втік, піти не можу, то що ж робити? Переді мною покривлена вивіска: гоління 25, стрижка 50. Куди поділися гоління і стрижка? Чи зможу я стати самотнішим у місті, яке в мене забрали?

Константи, бідний, безвільний Константи. Безпорадний Константи. Зганьблений.

Пам’ятаю тебе, хлопчику, як ти вперше їхав до Варшави, зі своєю п’ятдесятирічною мамою, їхав у темному, затісному вбранні та практикував собі акцент і сильне «р», щоб не говорити як німці. Кордегардія. Карл у Клари украв корали, а Клара у Карла украла кларнет. Батько вже неживий, тому ти вже не німець, не маєш прізвища Штрахвіц, ти поляк і маєш моє прізвище, яке, хоч і звучить по-німецьки, є все ж польським прізвищем, бо належить польці, а ти — малий поляк, Костусю. Говорила до тебе, була цілим твоїм світом, така висока, худа, сувора і нескінченно мудра, ти був тоді інтелігентним дитям, тому, може, сподівався, що та її мудрість колись, коли подорослішаєш, змаліє.

Але не меншає мудрість і шаленство твоєї сімдесятирічної матері, котра зрослася з фотелем, індіанського вождя, вони завжди роблять тебе десятирічним, малим хлоп’ям, малим, дурним і в її руках.

І такий-то ти є, мій бідний Костусю, коли стоїш у брамі та не знаєш, що з собою робити. Чую твій страх, коли ти тверезієш, коли опій виходить із твого тіла, коли ти поволі повертаєшся до шматка правди про себе, мій любий, тепер ти розумієш. З пістолетиком у кишені жилетки, слабкий, безвольний. Ти вже забув? Цілий вересень ти ховався під гнило-зеленим мундиром, під конфедераткою і під французьким шоломом, тому міг і забути.

Ходи зі мною, янголе мій, ходи, я тебе проведу.

Ходи.

Онде в тебе сльози в очах, хлопчику, то ходи сюди, я проведу тебе, Костусю, ходи. Ходімо на Черняковську. Не бійся, Костусю, не бійся. Я тебе проведу.

Витирає очі, шморгає носом, як маленький-маленький хлопчик, то ми й виходимо, я його веду, трохи правіше, ідемо до Вісли, у бік Черняковської, вулиці порожні, геть порожні, світла також ніде немає, темно, Костик забув навіть про зброю в кишені жилетки, іде, ні про що не думає, довірився мені.

Доходимо до Черняковської. Тут зачекаємо, Костусю.

Ну то й чекаємо. Стоїть, довіряє мені, напевне мені довіряє.

Чує шум автівки, що їде з Чернякова, і вже за мить повз проїздить wanderer, помальований бурою військовою фарбою в бурі плями, світловідбивачі звужені до вузьких рисок, затемнені.

Костусь робить те, що я йому кажу.

Помахай їм, Костусю. Махає. Не сповільнюються. Заступи їм дорогу. Заступає. Зупиняються. Приглядаємося до них крізь шибку: двоє німців у мундирах, але не армія, немає в них орлів на грудях, відразу видно. Якась поліція, таємна чи явна, або інше SS. Костусь робить те, що я йому кажу.

Стукає в шибку. Побите лице криється в темряві, затінене капелюхом.

— Was? — бурчить німець, корбою опускає шибку сантиметрів на п’ять.

— Bringt mich jetzt in die Leszno Straße, aber schnell[42], — каже Костусь своєю бездоганною німецькою, із ледь віденським акцентом, бо віденську вимову в татусевій родині вважали за найдосконалішу і з Відня для паростка цього морганатичного зв’язку замовлено гувернантку. А проте він страшно боїться: документи має, але польські. Офіцер резерву, котрий не зареєструвався. Зброя в кишені. Таж у нього можуть попросити бодай якийсь папірець, і коли збагнуть, що він поляк, то відразу розстріляють, ніщо не допоможе.

Не довіряє мені Костусь. Боїться. А може, власне, довіряє, бо попри страх робить те, що я йому кажу?

Німці в автівці перезираються. Якісь підофіцери, звиклі до того, що їм щось наказують рішучим і впевненим тоном. Чоловік добре вдягнений, німецькою говорить, ніби з Відня, а впевнений у собі так, ніби він щонайменше полковник.

Молодий блондин, котрий сидить на пасажирському сидінні, виходить з автівки, втискається на заднє сидіння, водій показує Константи на місце поруч із собою.

— Ich bitte Sie vielmals um Entschuldigung, aber wer sind Sie überhaupt?[43] — питає німець, котрий сидить за кермом, але питає так, що навіть Константи уже заспокоюється, бо це питання не