Читати книгу - "Ілюзія Бога"

інші біологічні помилки, зокрема сприйняття викопних решток археоптерикса як містифікації, свідчать, що і його свідомість потребувала пробудження шляхом ознайомлення з теорією природного добору. Гадаю, що на інтелектуальному рівні він розумів, у чому полягає головна теза цієї теорії. Але, щоб осягнути її глибину та силу, потрібно, мабуть, зануритися в неї, просякнути нею, віддатися на волю її плину.

Інші науки також здатні викликати в нас прозріння. Наприклад, астрономія, якою займався Фред Гойл, у прямому й переносному сенсах указує нам на наше місце, втискаючи наше роздуте самолюбство у крихітну сцену, на якій розігрується наше життя і яка становить собою лише піщинку серед незліченної кількості інших уламків від величезного космічного вибуху. Геологія нагадує нам, наскільки коротке наше існування — і як індивідів, і як біологічного виду. Вона змінила свідомість Джона Раскіна й 1851 року викликала його незабутній крик душі: «Якби ж геологи залишили мене в спокої, моє життя було б прекрасним, бо його отруюють їхні пекельні молотки. Мені вчувається їхній дзенькіт у ритмі кожного біблійного вірша». Еволюція теж перевертає наше звичайне сприйняття часу, що й не дивно, адже вона розгортається в геологічних часових масштабах. Однак дарвінівська теорія еволюції, зокрема ідея природного добору, на цьому не зупиняється. Вона розвіює ілюзію задуму в галузі біології та вчить нас ставитися з недовірою до будь-яких гіпотез про задум у фізиці та космології. Мабуть, саме це мав на увазі фізик Леонард Саскінд, коли писав: «Я не історик, але наважуся висловити свою думку: насправді, сучасна космологія почалася з Дарвіна та Воллеса. На відміну від своїх попередників, вони запропонували пояснення нашого існування, яке повністю відкидало втручання надприродних суб’єктів… Ці двоє вчених задали зразок не тільки для наук про життя, а й для космології»61. Серед інших фізиків, яким немає потреби пробуджувати свідомість за допомогою теорії еволюції, можна згадати Віктора Стенджера, чию книгу «Чи знайшла наука Бога?» (його відповідь — «ні») дуже рекомендую, та Пітера Еткінза, чия книга «Знову про креаціонізм» стала моїм улюбленим зразком наукової поезії в прозі.

У мене просто відбирають дар мови ті теїсти, котрі замість того, щоб пробудити свою свідомість в описаному мною сенсі, тріумфально заявляють, що природний добір — це просто «спосіб, яким Бог здійснює своє творіння», додаючи до цього, що еволюція шляхом природного добору — дуже легкий і простий спосіб наповнити світ живими організмами. Адже в такому разі Богові взагалі нічого не потрібно робити! У вищезгаданій книзі Пітер Еткінз підхоплює цей хід думки й висуває гіпотезу про лінивого Бога, котрий прагне наповнити світ життям, доклавши до цього якнайменше зусиль, що зрештою приводить автора до посутньо безбожницького висновку. Еткінзів Бог любить байдикувати ще більше за деїстського Бога філософів-просвітників ХVІІІ століття. Це deus otiosus — дослівно, розслаблене, бездіяльне, непотрібне й безплідне ледащо. Еткінз крок за кроком полегшує тягар лінивого Бога, поки тому нарешті не лишається ніякої іншої роботи, крім бити байдики. Такий Бог може навіть не завдавати собі клопоту існувати. На думку спадає влучне нарікання Вуді Аллена: «Якщо з’ясується, що Бог таки існує, не думаю, що він виявиться лиходієм. Усе буде значно гірше — він просто недотепа».

Неспрощувана складність

Неможливо перебільшити масштаб проблеми, яку розв’язали Дарвін і Воллес. Достатньо поглянути на анатомію, будову клітини, біохімію та поведінку майже будь-якого живого організму, щоб відчути її складність. Проте найбільшими мастаками відшукувати разючі приклади, здавалося б, «розумного задуму», зі зрозумілих причин, слід вважати креаціоністів. Тож я не без іронії скористаюся прикладом із креаціоністської книги «Життя — як воно тут з’явилося?», на якій не вказане ім’я автора, зате зазначений видавець — Товариство сторожової вежі та біблійних трактатів (Watchtower Bible and Tract Society), яке опублікувало її шістнадцятьма мовами накладом 11 мільйонів примірників. Ця книга стала моїм фаворитом, бо щонайменше шість її примірників надіслали мені як подарунок непрохані доброзичливці з різних кінців світу.

Відкривши навмання цей анонімний фоліант, який поширюють із такою небаченою щедрістю, натрапляємо на згадку про морську губку, відому під назвою «кошик Венери» (Euplectella), яку коментують словами — ні багато ні мало — сера Дейвіда Еттенборо: «Душа завмирає від приголомшення, коли роздивляєшся складний скелет губки “кошик Венери”, який складається з крихітних кремнієвих голок. Як вдалося, здавалося б, незалежним одна від одної мікроскопічним клітинам досягти такого рівня співпраці, щоб створити мільйон склянистих голочок, які утворюють витончену й чарівну решітку цієї губки? Ми не знаємо». Автори книги довго не сушили голову над цією загадкою, відразу провівши жирну лінію: «Та одне нам добре відомо: творцем цієї краси не була випадковість». І вони мають рацію: навряд чи випадковість — автор цього шедевра. Не можу не погодитися з ними. Статистична неймовірність утворення на кшталт скелета цієї губки — головна проблема, якій повинна дати раду будь-яка теорія життя. Що вища статистична неймовірність, то менш імовірно, що маємо справу з результатом випадковості — ось що розуміється під статистичною неймовірністю. Існує хибна думка, що розв’язати проблему неймовірності може тільки розумний задум або випадковість. Претендентів справді два, але це розумний задум і природний добір. Не в випадковості тут річ, враховуючи високий рівень неймовірності будь-якого живого організму. Тому жоден притомний біолог ніколи не висував її в кандидати. Так само не може бути реалістичним розв’язанням проблеми й розумний задум, як ми згодом переконаємося. Проте поки що я продовжу заглиблюватися в проблему, яку повинна розв’язати будь-яка теорія життя: як позбутися випадковості?

Гортаючи книгу Товариства сторожової вежі, натрапляємо на розповідь про рослину, яка називається «люлькою голландця» (Aristolochia trilobata, інша назва — хвилівник), усі частини якої наче зумисне продумані так, щоб ловити комах, осипати їх пилком, а потім відпускати з миром до іншої люльки голландця. Витонченість будови квітки спонукала авторів поставити питання: «І все це створила випадковість? Чи розумний творець?» Повторюся знову: ні, певна річ, не випадковість; але й розумний задум не становить адекватної альтернативи випадковості. Природний добір — не тільки єдине економне, правдоподібне й елегантне розв’язання проблеми, а й насправді єдина дієва альтернатива, яка будь-коли висувалася на противагу випадковості. Проти розумного задуму можна висунути ті самі заперечення, що й проти випадковості: його не можна вважати правдоподібним розв’язанням проблеми статистичної неймовірності. Що вища неймовірність організму, то менш імовірно, що його створив розумний творець. По суті, ідея розумного задуму лише ускладнює проблему. Адже факт існування творця відразу породжує ще більшу проблему його власного походження. Будь-яка істота, здатна свідомо створити щось настільки неймовірне, як люлька голландця (або всесвіт), сама собою повинна бути ще більш неймовірною, ніж люлька голландця. Замість того, щоб розірвати безкінечний ланцюжок причин і наслідків, ідея Бога підступно подвоює складність завдання.

Перегорнімо ще кілька сторінок книги й натрапляємо на пишномовну розповідь про гігантську секвою (Sequoiadendron giganteum), до якої я маю особливі почуття, адже таке дерево росте в моєму саду. Хоч за всіма мірками це малюк (йому ледь більше 100 років), проте вже найвища рослина в околицях. «Стоячи біля стовбура секвої і дивлячись угору, людина відчуває свою малість перед величчю і могутністю дерева. Хіба можна сумніватися в тому, що цей величний гігант та крихітна насінина, з якої він