Читати книгу - "Homo Deus"

електронів з одного місця до іншого перетворюється на суб’єктивний образ Білла Клінтона чи на суб’єктивне почуття гніву або любові?

Загальне пояснення вказує на те, що мозок є дуже складною системою, маючи понад 80 мільярдів нейронів, з’єднаних у численні заплутані мережі. Коли мільярди нейронів посилають мільярди електричних сигналів туди-сюди, виникають суб’єктивні сприйняття. Навіть попри те, що відправка й прийом кожного електричного сигналу просте біохімічне явище, взаємодія між усіма цими сигналами створює щось набагато» складніше — потік свідомості. Ми спостерігаємо таку саму динаміку в багатьох інших сферах. Рух одного автомобіля — це проста дія, однак коли мільйони авто рухаються і взаємодіють одночасно, виникає затор дорожнього руху. Купівля і продаж однієї акції досить проста дія, однак, коли мільйони трейдерів купують і продають мільйони акцій, це може призвести до економічних криз, що ошелешують навіть експертів.

І все ж це пояснення не пояснює нічого. Воно просто підтверджує, що проблема дуже складна. Воно не пропонує жодного тлумачення того, як один тип явищ (мільярди електричних сигналів) створює дуже відмінний інший тип явищ (суб’єктивне почуття гніву чи любові). Аналогія з іншими складними процесами, такими як затори на дорогах та економічні кризи, тут не працює. Що призводить до заторів? Якщо ви стежите за одним автомобілем, то ніколи цього не зрозумієте. Затор виникає внаслідок взаємодії багатьох авто. Машина А впливає на рух машини Б, що блокує траєкторію руху авто В, і так далі. Однак, коли намалюєте траєкторії рухів усіх авто на дорозі, отримаєте повну картину затору. Немає сенсу запитувати, як ці рухи створюють затор, оскільки «затор» — абстрактний термін, який ми, люди, вирішили використовувати для цієї конкретної сукупності подій.

На противагу цьому «гнів» не є абстрактним терміном, який ми вирішили використовувати як синонім для мільярдів електричних сигналів мозку. Гнів достатньо конкретне сприйняття, з яким люди були знайомі задовго до того, як дізналися про електрику. Коли я кажу: «Я гніваюся!», — то вказую на дуже конкретне почуття. Якби ви описали, як хімічні реакції в нейроні спричиняють виникнення електричного сигналу і як мільярди подібних реакцій провокують мільярди додаткових сигналів, то все одно можна було б запитати: «Але як ці мільярди подій сходяться разом, створюючи моє конкретне почуття гніву?».

Коли тисячі авто повільно пробираються своїми шляхами через Лондон, ми називаємо це затором, однак він не створює якогось великого лондонського усвідомлення, що пролітає над Пікаділлі й каже саме собі: «Хай йому грець! Я почуваюся затиснутим!». Коли мільйони людей продають мільярди акцій, ми називаємо це економічною кризою, однак жоден дух Волл-стрит не волає: «Дідько! Відчуваю, що потрапив у кризу!». Коли трильйони молекул води збираються разом у небі, ми називаємо це хмарами, однак у хмари не виникає усвідомлення, що вона «дощова». Тоді як стається, що, коли мільярди електричних сигналів рухаються в моєму мозку, з’являється думка «я роздратований!»? У 2016 році ми не маємо відповіді на це запитання.

Тож якщо обговорення занурило вас у стан збентеження й розгубленості,, ви потрапили до доброго товариства. Найкращі вчені також дуже далекі від розшифрування загадки мислення і свідомості. Однією з чудових сторін науки є те, що, коли вчені чогось не знають, вони випробовують різного типу теорії й асоціації, однак зрештою змушені просто визнати своє невігластво.

РІВНЯННЯ ЖИТТЯ

Учені не знають, як сукупність електричних сигналів мозку створює суб’єктивні сприйняття. Ще важливіше те, що вони не знають, яка вигода від цього явища для еволюції. Це найбільша прогалина в нашому розумінні життя. У людей є ноги, оскільки ноги давали змогу нашим предкам полювати на кроликів і тікати від левів. У людей є очі, бо протягом незліченних тисячоліть очі давали змогу предкам бачити, куди біг кролик і звідки приходив лев. Однак чому люди мають суб’єктивні сприйняття голоду й страху?

Не так давно біологи дали дуже просту відповідь. Суб’єктивне сприйняття важливе для нашого виживання, бо, якби ми не відчували голоду чи страху, не змогли б ловити кроликів і тікати від левів. Чому, побачивши лева, людина тікає? Ну, бо вона лякається, отже, біжить геть. Суб’єктивне сприйняття пояснювало дії людини. Однак нині вчені пропонують більш детальне пояснення. Коли людина бачить лева, електричні сигнали надходять від очей до мозку. Вхідні сигнали стимулюють певні нейрони, що реагують, випускаючи ще більше сигналів. Ті стимулюють інші нейрони по ланцюжку, що, своєю чергою, передають збудження далі. Коли достатня кількість відповідних нейронів збуджується з достатньо високою швидкістю, до надниркової залози надходять команди наповнити тіло адреналіном, серце отримує команду битися швидше, у той час як нейрони в руховому центрі посилають сигнали до м’язів ніг, що починають розтягуватися й скорочуватися, і людина втікає від лева.

Кумедно, але що краще ми змальовуємо цей процес, то важче стає пояснити свідомі почуття. Що глибше ми розуміємо мозок, то більш зайвим видається розум. Якщо вся система працює на основі електричних сигналів, що проходять куди треба, чому ж, у біса, нам хочеться відчувати страх? Якщо ланцюжок електрохімічних реакцій іде від нервових закінчень в очах до руху м’язів ніг, то навіщо до цього ланцюжка додавати суб’єктивне сприйняття? Що вони роблять? Незліченні пластини доміно можуть падати одна за одною без будь-якої потреби в суб’єктивному сприйнятті. Чому, щоб нейрони стимулювали один одного або щоб наказували наднирковій залозі почати насичувати тіло адреналіном, їм потрібні почуття? Дійсно, 99 % дій тіла, включно з рухом м’язів і секрецією гормонів, відбуваються без будь-якої потреби у свідомих почуттях. То чому ж нейрони, м’язи й залози потребують таких почуттів в одному відсотку випадків?

Ви можете стверджувати, що нам потрібен розум, бо саме розум накопичує пам’ятні події, складає плани й автономно створює абсолютно нові образи й ідеї. Він не просто реагує на зовнішні подразнення. Наприклад, коли людина бачить лева, вона не реагує автоматично на вигляд хижака. Вона пам’ятає, що рік тому лев з’їв її дядька. Вона уявляє, що відчуватиме, коли лев рватиме її на шматки, уявляє долю своїх дітей-сиріт. Ось чому вона тікає. Дійсно, багато ланцюгових реакцій починаються з власної ініціативи розуму, а не через миттєві зовнішні сигнали. Таким чином, спогади про якісь попередні напади лева можуть спонтанно з’явитися в мозку людини, змушуючи її думати про небезпеку, яку уособлює лев. Тоді вона збирає одноплемінників, і вони обдумують нові методи вигнання страшного лева.

Однак заждіть. Що це за спогади, уява й думки? Де вони