Читати книгу - "Homo Deus"

існують? Згідно з існуючими біологічними теоріями наші спогади, уява і думки не існують у якомусь вищому нематеріальному світі. Радше вони також є лавиною електричних сигналів, увімкнених мільярдами нейронів. Тож навіть коли звертаємо увагу на спогади, уяву й думки, знову' натикаємося на послідовність електрохімічних реакцій, що проходять крізь мільярди нейронів і закінчуються діяльністю надниркової залози й м’язи ніг.

Чи є хоч один етап у цій довгій і звивистій подорожі сигналів, на якому між дією одного нейрона й реакцією наступного втручається розум і вирішує, чи має збуджуватися наступний нейрон? Чи відбувається якийсь матеріальний рух, бодай одного електрона, викликаний суб’єктивним сприйняттям страху, а не попереднім рухом якоїсь іншої частинки? Якщо такого руху немає і якщо кожен електрон рухається, бо перед цим рухався інший електрон, то навіщо нам треба переживати страх? Відповіді немає.

Філософи вставили цю загадку в хитре запитання: «Що відбувається у розумі таке, що не відбувається в мозку?». Якщо в розумі не відбувається нічого, за винятком того, що відбувається в нашій величезній мережі нейронів, то навіщо нам розум? Якщо ж щось дійсно відбувається в розумі й навколо нього, то що відбувається в мережі нейронів, — де воно, в дідька, відбувається? Припустімо, я запитаю вас, що думав Гомер Сімпсон про скандал Білла Клінтона з Монікою Левінскі. Ви, мабуть, ніколи про це не думали раніше, тож ваше мислення тепер має об’єднати два раніше не пов’язаних спогади, можливо, воскрешаючи в пам’яті образ Гомера, що п’є пиво, спостерігаючи, як той президент каже: «Я не мав сексуальних стосунків із цією жінкою». Де відбувається це поєднання?

Деякі дослідники мозку стверджують, що це відбувається в «глобальному робочому просторі» в результаті взаємодії багатьох нейронів. Однак термін «робочий простір» — це просто метафора. Яка реальність стоїть за цією метафорою? Де фактично різні частини інформації зустрічаються і об’єднуються? Згідно із сучасними теоріями, це відбувається явно не в якомусь ефемерному п’ятому вимірі. Радше це має місце, скажімо, там, де два раніше непов’язаних нейрони раптом починають подавати сигнали один одному. Між нейроном Білла Клінтона і нейроном Гомера Сімпсона утворюється новий синапс. Однак якщо це так, то чи потрібне нам свідоме сприйняття спогадів поза фізичною подією з’єднання двох нейронів?

Можна подати цю ж загадку в математичних термінах. Нинішня догма стверджує, що організми — це алгоритми і що алгоритми можна представити математичними формулами. Ви можете використовувати числа й математичні символи, щоб змоделювати послідовність кроків автомата з продажу напоїв під час приготування чашки чаю і послідовність кроків у мозку, коли надходить тривожний сигнал про наближення лева. Якщо так і якщо свідоме сприйняття виконує певну важливу функцію, то воно повинно мати математичне представлення. Адже воно важлива складова алгоритму. Коли відтворюємо алгоритм страху й розбиваємо «страх» на ряд точних обчислень, то маємо вказати: «Тут, на дев’яносто третьому етапі процесу обчислення — ось воно, суб’єктивне сприйняття!». Однак чи є у величезному царстві математики якийсь алгоритм, що містить суб’єктивне сприйняття? Поки що ми не знаємо такого алгоритму. Попри величезний обсяг знань, накопичених у сфері математики й комп’ютерних наук, жодна система обробки даних, яку ми створили, не потребує суб’єктивних сприйняттів, щоб функціонувати, і жодна не відчуває болю, задоволення, гніву чи любові.

Може, нам потрібне суб’єктивне сприйняття, щоб думати про себе? Тварина, блукаючи саваною й вираховуючи свої шанси на виживання та розмноження, має уявляти власні дії і рішення, а часом і повідомляти про них інших тварин. Коли мозок намагається створити модель своїх власних рішень, він опиняється в пастці нескінченних відступів, і — абракадабра! За межами цієї петлі свідомість раптово згасає.

П’ятдесят років тому це могло звучати як можливе, але не у 2016 році. Кілька корпорацій, таких як Google і Tesla, розробляють безпілотні авто, що вже їздять нашими дорогами. Алгоритми, які керують безпілотними автомобілями, здійснюють мільйони обчислень кожної секунди стосовно інших автомобілів, пішоходів, світлофорів і вибоїн. Безпілотне авто успішно зупиняється на червоне світло, об’їжджає перешкоди й тримає безпечну дистанцію від інших автомобілів — не відчуваючи жодного страху. Цьому авто також треба брати до уваги й себе і передавати свої плани та бажання навколишнім автомобілям, бо, якщо воно вирішить повернути праворуч, ця дія вплине на їхню поведінку. Цей автомобіль робить все це без будь-яких проблем — але й без свідомості. Безпілотний автомобіль — це не щось особливе. Багато інших комп’ютерних програм беруть до уваги свої власні дії, однак жодна з них не розвинула свідомості і жодна не має почуттів або бажань.

* * *

Якщо ми не можемо пояснити розум і якщо не знаємо, яку функцію він виконує, чому б просто не відкинути його? Історія науки насичена відкинутими поняттями й теоріями. Наприклад, учені початку сучасної епохи, які намагалися пояснити рух світла, постулювали існування субстанції, яку вони назвали ефіром, що, напевно, заповнює Всесвіт. Вважалося, що світло — це хвилі ефіру. Однак вчені не змогли знайти жодних емпіричних доказів існування ефіру, через що сформулювали альтернативні й кращі теорії світла. Тому вони викинули ефір на смітник науки.

Подібним чином тисячі років люди використовували Бога для пояснення численних природних явищ. Що викликає удар блискавки? Бог. Що змушує дощ падати? Бог. Як виникло життя на Землі? Бог створив його. За останні кілька століть учені не виявили жодних емпіричних доказів існування Бога, натомість знайшли значно більше детальних пояснень удару блискавки, дощу й джерела життя. Отже, за винятком кількох підрозділів філософії, жодна стаття в жодному науковому журналі зі сліпим рецензуванням не розглядала серйозно існування Бога. Історики не стверджують, що союзні війська виграли Другу світову війну, бо на їхньому боці був Бог; економісти не звинувачують Бога в економічній кризі 1929 року; а геологи не враховують Божої волі, пояснюючи рухи тектонічних плит.

Така сама доля спіткала душу. Тисячі років люди вірили, що всі наші вчинки й рішення виходять з наших душ. Однак через відсутність будь-яких доказів і враховуючи існування значно детальніших альтернативних теорій, науки про життя відкинули душу. Як приватні особи, багато біологів і лікарів можуть вірити в існування душі. Однак вони ніколи не напишуть про це в серйозних наукових журналах.

Можливо, розум повинен приєднатися до душі, Бога й ефіру на смітнику науки? Зрештою, ніхто ніколи не бачив відчуття болю чи любові в мікроскоп, натомість ми маємо детальне біохімічне