Читати книгу - "Король болю"

дурня, пане абате, — хмикнув переговірник, — переховуючи в себе дитину покійного Сігізмунда Августа, ви мали б розуміти, що рано чи пізно за нею прийдуть. От цей момент і настав. Віддайте її нам.

— Навіщо вона вам? — сухим здавленим голосом перепитав настоятель.

— Не ваш клопіт, — відрізав незнайомець, який, здавалось, був переконаний, що переміг в цьому короткому словесному поєдинку.

— Чи розумієте ви, добродію, що знаходитесь зовсім поруч міста Познані, в якому є коронні війська? — вирішив розіграти останній непевний свій козир абат Купідура, — варто нам лиш покликати на допомогу...

— ...і залишитесь, як і зараз, одні-однісінькі, — перебив його переговірник.

А потім, підступивши ближче, додав:

— Той, хто відправив нас сюди могутніший за всіх командирів, воєвод і монархів. Він — король над королями. Король болю, страждань і володар самої смерті. Віддайте йому це дитя і тоді житимете.

Після цих слів запанувала мовчанка. Чути було, як десь у траві під кам’яними стінами сюркочуть цикади. Жоден з перемовників не опустив погляду, тому здавалось, що, замість говорити, вони ладні далі зійтися навкулачки. Втім абат раптом приязно усміхнувся, ніби згадавши біблійну заповідь про любов до ворогів своїх[41].

— Що ж, тоді не залишається нічого іншого, як пристати на вашу пропозицію, — сказав він.

— Мудре рішення, пане абате, — вдоволено відповів переговірних.

— Безперечно... Хоча б тому, що ви позбавили нас будь-якого вибору.

— Це щоб ви не вагалися, ваше преосвященство, — знущально проказав невідомий, — найлегше прийняти рішення, якщо воно єдине.

Христоф з подивом глянув на абата, проте той відвів очі.

— Нам потрібна одна доба, — знову озвався настоятель.

— Гаразд, як скажете. Моїм людям нікуди поспішати.

— І ще нам потрібно вивезти з монастиря пиво, яке брати зварили для міста. Воно вже другу добу стоїть у нас і невдовзі зіпсується, — додав абат.

Переговірник на мить замовк, а потім криво усміхнувся і промовив з погрозою в голосі:

— Гадаєте, ваше преосвященство, я дурень?.. Думаєте, не допетраю, що в одній з тих діжок замість пива, ви спробуєте заховати цю дитину, щоб вивезти її з монастиря?

— Їй-богу, ласкавий пане, ви мені лестите, — усміхнувся абат, — я всього лише скромний монах, покликаний служити Богові, а не вигадувати військові хитрощі. Йдеться лише про пиво, бо шкода праці братів та й платні, яку ми за нього виручимо. Чим довше воно в нас стоїть, тим більше знецінюється...

— Гаразд, — відповів незнайомець, — але майте на увазі, ми все одно перевіримо кожну діжку.

З цими словами чоловік повернувся й рушив до брами.

— Як вам буде завгодно, — відповів йому вслід настоятель.

Коли переговірник був уже з іншого боку монастирських стін, Христоф і абат врешті зустрілися поглядами.

— У нас був вибір, ваше преосвященство, — сухо вимовив львів’янин.

— Так, загинути всім до одного.

— Це краще, аніж зганьбитись.

— Не думаю, пане Христофе.

— Невже ми навіть не спробуємо відбитись? Адже ми в укріпленому монастирі, а їх не більше кількох десятків чоловік.

— У нас немає шансів...

— Є в нас шанси, чорт забирай!

Абат несподівано замовк і поклав руку Христофові на плече. Львів’янину здалося, що вона в нього дрібно тремтить.

— Довіртесь мені, — майже пошепки сказав настоятель і подався до своєї келії.

Вранці, як і було домовлено, віз із трьома чималими діжками виїхав за браму монастиря. Брат Гвідо, якому доручили відвезти пиво до міста, стискав віжки й дивився просто перед собою, бачачи тільки сіру дорогу понад вухами монастирської клячі. Не минуло й хвилини, як люди в сірому однострої перегородили йому дорогу.

— Стій! — гаркнув до монаха вчорашній переговірних і вхопив коня за вудила.

Брат Гвідо завмер і мовчки спостерігав, як декілька чоловіків вискочили на воза й за допомогою сокир повідкривали діжки. Певний час вони уважно зазирали досередини, ніби крізь пінисту бурштинову рідину хотіли розгледіти дно. Здавалось, вони й справді вірили, що там, якимось дивом могло ховатися дитина. Зрештою, закінчивши огляд, вони сяк-так закрили діжки, дві з яких одразу зняли з воза й поставили на землю.

— Це наше, — сказав монаху чоловік, що досі тримав коня.

— Але ж, ваша милосте... — спробував протестувати монах.

— Їдь, шкапі твоїй легше буде, — перебив той і, відпустивши вудила, ляснув коня по спині.

Тварина, здригнувшись усім тілом від несподіваного удару, швидко помчала вперед, лишаючи грабіжників позаду. Коли ті вже були достатньо далеко, Гвідо сповільнив коня і втер з чола піт. Невідомо чому він усміхнувся і, піднісши очі до неба, прошепотів коротку вдячну молитву. Тепер лиш треба було дістатися до Хвалішева, де в старому рибальському будиночку він зможе сховатися від пекучого серпневого сонця й перевести дух.

Діставшись до потрібного місця, Гвідо випріг з воза клячу і пустив її пастися. Сам же простягнувся в затінку і, заплющивши очі, солодко задрімав.

Прокинувся монах від чийогось доторку і, схопившись на ноги, з полегшенням побачив перед собою Христофа. Львів’янин стояв перед ним з дитиною на руках, яка міцно й довірливо обіймала його за шию.

— Хвала Господу, все вдалося, — з полегшенням промовив Гвідо і обережно погладив Франциску по голівці.

Дівчинка глянула на нього великими карими очима й ще дужче притулилася до Христофа.

— Не бійся, — прошепотів він їй, — це наш дорогий друг Гвідо.

Мовби зрозумівши його, Франциска усміхнулась, продемонструвавши кілька своїх перших молочних зубів.

Христоф опустив її на траву, де вона одразу взялася досліджувати яскраві квіти, яких тут було безліч, а сам оглянув берег і покинуту рибальську хатинку.

— І все ж, як вдалося абату одурити тих чортів, що оточили монастир? — задумливо промовив він, зупиняючись біля воза, — адже ми з Францискою проїхали безперешкодно.

Промовивши це, він зняв з діжки розбиту кришку і зазирнув досередини, як це робили кілька годин тому люди в сірому. Потім роззирнувся довкола в пошуках кухля чи будь-чого іншого, чим можна було б зачерпнути собі пива.

— І не подумай пити, — застеріг його Гвідо.

— Я лише зроблю один ковток. Який же ти скнара! — відповів Христоф.

— Одного ковтка буде досить, щоб ти лишився тут на добу, а може й надовше, — сказав монах.

— Он як? Це ж чому?

— Бо від цього пива засинають і сплять без пам’яті.

Христоф на