Читати книгу - "Король болю"

хвилину замовк.

— Хочеш сказати, що абат... — промовив він згодом.

— ...знав, що ті добродії відберуть в мене коли не все пиво, то більшу частину, а тому всипав у кожну діжку добрячу порцію снодійного порошку. За кілька годин всі вони спали, наче праведники, тому й не помітили, як ти виїхав з монастиря. Чи ти гадаєш, що настоятелю й справді йшлося про те, аби вчасно доставити пиво до замовника?

— Абат нічого мені про це не сказав. Ми лиш домовились, що я спробую прорватися крізь облогу, а потім дістатися сюди, — мовив Христоф, — ось, виявляється, чому ніхто навіть не спробував мене спинити. Усі поснули.

— Його преосвященство ніколи б не ризикнув, ані твоїм життям, ані, тим більше, життям Франциски.

— Так, але якби я й справді промчав під кулями, то відвернув би загрозу від монастиря, — промовив львів’янин, — ті люди погналися б за мною, а тепер вони, безперечно, вдеруться досередини і, шукаючи дитину, вб’ють кожного монаха! Треба повертатися, Гвідо! Треба допомогти абату!

— Тоді цьому янголу кінець, — відповів монах, вказавши на малу Франциску, що радісно бігала за метеликом.

— Ти залишишся з дитиною, а я повернуся сам, — рішуче сказав Христоф.

— Охороняти доньку короля, — надто велика відповідальність для простого ченця, — ледь не зриваючись на крик, відчайдушно мовив Гвідо.

Обличчя його розчервонілося й сяяло крупними краплинами поту. Христоф, який вже стояв поруч свого нерозсідланого коня, зупинився й важко зітхнув. Гвідо раптом ляснув себе по чолі й заходився шукати щось в складках своєї сутани.

— Геть забув... — бурмотів він, — де ж він... Де ж я його подів...

Гвідо ще кілька хвилин роздратовано досліджував свій монаший одяг, а тоді врешті радісно вигукнув, тримаючи в руках складений вчетверо листок паперу.

— Ось він! А я вже боявся, що через свою порожню голову загубив...

— Що це? — запитав Христоф.

— Лист, який абат Купідура наказав передати тобі, — мовив той.

Чоловік узяв листа до рук і, розгорнувши його, прочитав:

«Дорогий Христофе!

Сподіваюсь, цей лист потрапить до ваших рук. На жаль, не можу писати всього, що хотів би, а тільки молюся, аби ваша дорога була легкою і безпечною. В брата Гвідо є грамота, яка дозволить вам зупинитися в будь-якому монастирі на Коронних землях. Маю надію, наш друг її не загубить.

Ще прошу не турбуйтеся за мене та братів, які залишаються тут. На все воля Божа. Бо сказано у Святому Письмі: «Коли Бог за нас, то хто проти нас?..»

Опікуйтесь Маленьким Янголом...

Хай береже вас Господь.

Щиро ваш,

абат Купідура»

Прочитавши, Христоф заховав листа в свою дорожню сумку. Брат Гвідо стояв на тому ж місці й мовчки за ним спостерігав.

— Треба поспішати, — коротко сказав він йому.

— Слушна думка, — кивнув монах, — мусимо їхати звідси чимшвидше... Але куди?

— До Лемберга, — впевнено мовив Христоф, — додому.

Розділ VII

Нічна партія в шахи

— Хто ти?

— Я смерть

— Ти прийшов за мною?

— Я вже давно йду за тобою

І. Бергман. Сьома печать

Двоє сильних коней заледве тягли велетенський віз, на якому лежали щільно складені дрова. Лісоруб, тримаючи віжки, час від часу позирав назад, спостерігаючи за чоловіком, що сидів у нього за спиною, вхопившись обома руками за сосновий стовбур. Шкіру на руках мав здерту й скривавлену.

До Поморян лишалося не більше милі. Вже невдовзі вони опинилися неподалік маєтку Сененських.

Тут віз зупинився, і чоловік з пораненими руками скочив на землю.

— Служиш там? — запитав лісоруб, кивнувши вбік замку.

— Служу, — понуро відповів Казимир, — дякую, що підвіз.

— Пусте, — сказав той і цьвохнув батогом, — не на горбу ж тебе ніс... Бувай.

Поява Казимира в замку спричинила справжній переполох. Очевидно, вартові, які повернулися тоді з лісу без нього, розповіли, що він загинув, тому вся челядь дивилася на нього, як на воскреслого мерця. Зрештою, вигляд у нього й справді був не найкращий: схудлий, очі збільшені, весь у лахмітті.

Замкові вартові, які так ганебно покинули його сам на сам зі стридами, опускали погляд, коли він проходив повз них, і боялися помсти. Втім Казимирові було на них плювати. Принаймні зараз... Найперше, він подався до кухні, де з’їв одразу пів паляниці свіжого хліба, запиваючи його житнім квасом, а потім накинувся на баняк із кашею й миттю його спустошив. Після цього, Казимир проковтнув ще кілька кнедлів, і лише коли йому піднесли кухоль меду, випив усе до дна й заспокоївся. Такого звірячого голоду він ще в житті не відчував, та й кухарки, які за своє житті обслужили в цьому замку не один десяток банкетів, спостерігали таку ненаситність вперше.

З кухні Казимир попрямував до своїх покоїв у замку. Кімната була прибрана, на столі стояв глек з холодною водою і тарілка з ягодами. В скриню йому поклали чистий свіжий одяг. Кілька хвилин чоловік стояв на місці, не в змозі оговтатись від зворушення. Невдовзі зайшла служниця і повідомила, що пані Сененська була б рада бачити його сьогодні ввечері. Відповівши згодою, Казимир простягся на ліжку й міцно заснув.

Прокинувся він, коли надворі вже стемніло. Швидко вмився й одягнув своє нове вбрання. За кілька хвилин чоловік був у замковій вітальні, де на нього нетерпляче чекала Агата. Її кузина Йоанна також знаходилась тут, щоправда, нерухомо сиділа у велетенському кріслі, а тому Казимир не одразу її помітив.

Господиня замку ступила йому назустріч і простягнула руку для поцілунку.

— Раді вашому поверненню, пане Казимире, — промовила вона, — зізнатися, ми вже не сподівались побачити вас знову...

— По щирості, я й сам у це не вірив, ваша милосте, — усміхнувся той.

— Що ж, тим дивовижніше ваше повернення, — сказала Агата, — гадаю, ви маєте, що нам розповісти.

— Тільки те, що тутешні ліси й справді населені ворожими та кровожерними істотами. На жаль, довелося переконатися в цьому на своїй шкурі...

Казимир коротко розповів про свою пригоду, але жодним словом не обмовився про нещасного Джованні Массарі, який розділив із ним жахіття полону в стридів і якого він змушений був убити.

Після його розповіді певний час тривала мовчанка.

— Як,