Читати книгу - "Біле Ікло"

чекав. Уважаючи перемогу здобутою, він наблизився до м’яса й узявся його обнюхувати. Біле Ікло злегка насторожився. Бісик і тут міг би ще врятувати становище. Якби він залишився стояти, нахилившись над м’ясом, але не торкаючись його, Біле Ікло безсумнівно втік би, але запах м’яса сильно збуджував апетит Бісика, і жадібність змусила його схопити кістку.

Цього Біле Ікло не міг стерпіти. Він іще занадто добре пам’ятав про те, як безроздільно панував над зграєю, і не міг спокійно дивитись, як інший собака їсть м’ясо, що належало йому. Своїм звичаєм, він накинувся без попередження. Після першого ж зіткнення праве вухо Бісика виявилося пошматованим. Собака був уражений блискавичною швидкістю нападу. Але тієї ж хвилини сталося щось іще несподіваніше: пса збили з ніг і укусили за горло. Поки він силкувався встати на ноги, Біле Ікло двічі гризонув його в плече. Він діяв із карколомною швидкістю. Бісик зробив марну спробу кинутися на Білого Ікла, але зуби його гучно клацнули в повітрі, і наступної хвилини він, хитаючись, відступав із прокушеним носом.

Обставини зовсім змінилися. Біле Ікло стояв тепер над м’ясом, куйовдячи шерсть і гарчачи, а Бісик тримався на відстані, роздумуючи, як би хутчіше втекти. Він не наважувався зійтися в ґерці із цим молодим блискавичним ворогом і знову, цього разу з іще більшою гіркотою, відчув подих старості, що насувалася. Однак у його спробі зберегти власну гідність було щось героїчне. Спокійно повернувшись спиною до ворога й кістки, начебто обоє вони були неварті його уваги та не існували для нього, Бісик поважно вийшов і, тільки відступивши на значну відстань, де Біле Ікло вже не міг його бачити, взявся зализувати свої рани.

Ця перемога додала Білому Іклу більше віри в себе й змусила його пишатися. Він став триматися вільніше щодо інших дорослих собак. Він не шукав із ними сварки, але вимагав до себе поваги. Він уважав, що інші зобов’язані давати йому дорогу, але сам не звільняв її ні для кого. На нього варто було зважати, от і все. Він не дозволяв більше стосовно себе неуваги й недбалості, які випадали на долю інших щенят, до того ж і на його колишніх товаришів у запряжці. Ці давали дорогу дорослим собакам і, підкоряючись насильству, віддавали їм своє м’ясо, але до Білого Ікла, самотнього, похмурого, страшного, нетовариського й чужого, дорослі пси почали ставитись як до рівного, дарма що геть не розуміли його. Вони навчилися не зачіпати його й відмовилися від усіляких спроб вступати з ним у бійку або зав’язати дружні стосунки. Коли собаки давали йому спокій, він теж не займав їх, і обидві сторони після декількох сутичок переконалися, що такий стан справ їх найбільше влаштовує.

У середині літа з Білим Іклом стався дивний випадок. Вирушивши на самоті оглянути новий вігвам, побудований на краю селища за той час, поки він ходив із мисливцями на оленів, він впритул зіткнувся з Кичею. Він зупинився й глянув на матір. Він пам’ятав її, щоправда, невиразно, але все-таки пам’ятав, чого не можна було сказати про неї. Вона вискалила ікла й загарчала на нього, і тут пам’ять його прояснилася. Забуте дитинство, так щільно пов’язане із цим знайомим гарчанням, негайно пригадалося вовченяті. Адже до знайомства з богами мати була для нього центром Усесвіту. Колишні почуття охопили його. Він радісно кинувся до неї, а вона зустріла його вишкіреними іклами й розтяла йому щоку до самої кістки. Біле Ікло був спантеличений і відскочив, переляканий і здивований.

Але Кича не була винувата. Вовчиця-мати не спроможна пам’ятати своїх дорослих щенят, і Кича забула Білого Ікла. Для неї він був тепер чужий, і її нинішній виводок давав їй право гнати всіх чужих і незнайомих.

Одне із щенят підповзло до Білого Ікла: вони були майже братами, але не знали про це. Біле Ікло із цікавістю обнюхав щеня; Кича при цьому вдруге вкусила його в морду. Він відступив іще далі. Усі спогади, що нахлинули, розтанули та знову пішли в могилу, звідки відродилися на мить. Біле Ікло глянув на Кичу, що гарчала й облизувала своє щеня. Вона втратила в його очах будь-яку вагу. Він уже навчився обходитися без неї. Вплив її був забутий. Вона не існувала більше для нього, так само як і він не існував для неї.

Він усе ще, неабияк здивований, стояв на місці, коли Кича втретє кинулася на нього, щоб відігнати геть. І Біле Ікло не пручався. Це була самиця його породи, а між вовками існує закон, що забороняє самцям нападати на самок. Він нічого не знав про цей закон, тому що це не було узагальнення, яке з’явилося внаслідок розумового процесу або життєвого досвіду: він просто відчув таємне навіювання, почув голос інстинкту, того самого інстинкту, що змушував його вити на місяць ночами і боятися смерті й невідомого.

Минали місяці. Біле Ікло підростав, ставав більшим і дужчим, а характер його розвивався згідно з умовами життя й спадковості. Спадковість ця була подібна до глини, з неї можна було виліпити що завгодно, надати їй будь-якої форми. Якби Біле Ікло так і не підійшов ніколи до багаття людини, життя в пустелі зробило б із нього справжнього вовка. Але боги оточили його іншими умовами, і він став псом, сильно схожим на вовка, але все-таки псом.

Отже, завдяки природним здібностям і впливу довкілля, характер його вилився в особливу своєрідну форму. Це було неминуче. Він ставав усе менш товариським, усе лютішим і похмурішим. Собаки за кожним разом переконувалися в тому, що краще дати йому спокій, а Сірий Бобер щодня більше цінував його.

Біле Ікло, який вирізнявся силою в усіх своїх проявах, мав, однак, і одну слабкість. Він не витримував, коли з нього сміялися. Людський регіт був йому огидний. Якщо люди сміялися між собою, він ставився до цього байдуже, аби сміх цей не стосувався його. Але, відчувши кпини на свою адресу, він одразу ж розлючувався. Звичайно серйозний, похмурий і поважний, він у таких випадках шаленів до смішного. Регіт так ображав і дратував його, що він здатен був годинами галабурдити, немов злий дух. І горе було тому собаці, який траплявся йому такої хвилини на очі. Біле Ікло занадто добре знав закон, щоб зважитися зігнати свою злість на Сірому Бобрі, за спиною якого був дрюк і його божественне походження, але за спиною собак не було нічого, крім простору, і там вони й рятувалися від Білого Ікла, коли людський сміх