Читати книгу - "Природа всіх речей"

в його середовищі бракує сонячного світла, але, на мою думку, ця теорія безглузда, адже в затінку ростуть папороті й мох найяскравіших відтінків зеленого. Провівши дослідження, я виявила, що під’ялинник тягнеться не тільки до сонця, а й у протилежний бік, що наштовхує на думку, чи не живиться він від якогось іншого джерела, а не сонячних променів. Я дійшла висновку, що під’ялинник черпає сили від рослин, на яких він росте. Іншими словами, це рослина-паразит.

— Що повертає нас до теми, яку ми обговорювали сьогодні ввечері, — зауважив Джордж, злегка всміхнувшись.

Господи, невже Джордж Гокс жартує? Алма гадала, що він на таке не здатний, але збагнувши його жарт, щиро розсміялася. Пруденс не сміялася, а просто сиділа й дивилася на них двох, гарна й байдужа, як картина.

— Можна й так сказати, — підтакнула Алма, розговорюючись усе більше. — Але на відміну від професора Пека з його вошами, я маю документальні підтвердження. Під мікроскопом я розгледіла, що стебло під’ялинника не має нікутикулярних пор, через які повітря й вода зазвичай потрапляють в інші рослини, ні якогось механізму для отримання вологи з ґрунту. На мою думку, під’ялинник бере корисні речовини й вологу від рослини, на якій паразитує. А мертвотно блідий він тому, що харчується їжею, яку вже перетравив його, так би мовити, господар.

— Дуже незвичне припущення, — зауважив Джордж Гокс.

— Що ж, поки що це тільки припущення, але, може, колись хімія доведе те, що мій мікроскоп наразі припускає.

— Надішліть мені, будь ласка, ваше дослідження цього тижня, — сказав Джордж, — я б хотів його опублікувати.

Алма була така зачарована цією несподіваною пропозицією (і така спантеличена дивними подіями того дня й схвильована розмовою з дорослим чоловіком, який зовсім недавно викликав у неї нескромні думки), що не звернула уваги на найзагадковіший елемент їхньої розмови — присутність її сестри Пруденс. Що вона тут узагалі робить? Навіщо Джордж Гокс чекав, доки Пруденс йому кивне? І коли — в який невідомий момент того вечора — Пруденс мала нагоду розповісти Джорджеві Гоксу про особисті ботанічні дослідження Алми?

У будь-який інший вечір ці запитання заполонили б думки Алми й не давали їй спокою, але сьогодні вона їх проігнорувала. Того вечора — яким завершувався найдивовижніший і найбожевільніший день у її житті — в голові Алми вихором кружляло стільки думок, що все це пройшло повз її увагу. Зачудована, втомлена і дещо збентежена, вона побажала Джорджу Гоксу на добраніч і залишилася разом з сестрою у вітальні, чекаючи, коли прийде Беатрікс зі своїми нотаціями.

При думці про Беатрікс ейфорія Алми згасла. Щовечірні материні лекції про їхні гріхи ніколи не бували приємні, та сьогодні Алма боялася їх ще більше. Того дня стільки всього сталося (книжка, плотські помисли, пестощі наодинці в палітурній майстерні), що на її лиці, певно, аж світилося почуття вини. Алма боялася, що Беатрікс це якось відчує. До того ж бесіда за столом видалася цілковитим фіаско: Алма виглядала тупою, як ступа, а Пруденс — хто б міг подумати — мало не наговорила професору грубощів. Беатрікс була незадоволена ними обома.

Алма й Пруденс сиділи у вітальні тихо, як миші, чекаючи на матір. Опиняючись удвох, вони завжди мовчали. Жодного разу їм не вдалося знайти приємної теми для розмови. Вони ніколи не теревенили про те, про се. І так буде завжди. Пруденс сиділа, склавши руки на колінах, Алма теребила в руках хустинку. Вона зиркнула на Пруденс, шукаючи на її обличчі сама не знаючи чого. Можливо, приязні. Тепла. Чогось, що б могло їх зблизити. Якоїсь згадки про події того вечора. Однак Пруденс — сяючи, як завше, своєю вродою — явно не збиралася вести задушевних розмов. Алма все ж вирішила спробувати.

— Пруденс, а те, про що ти сьогодні говорила? — запитала вона. — Від кого ти це почула?

— Від містера Діксона. Наш любий учитель полюбляє розмови про становище й важку долю африканської раси.

— Та невже? Ніколи не чула, щоб він про таке згадував.

— Тим не менше, ця тема його хвилює, — незворушно відповіла Пруденс.

— То він, значить, аболіціоніст?

— Еге ж.

— Господи, — видихнула Алма, дивуючись, що Артура Діксона може щось хвилювати. — Мамі з татом краще про це не знати!

— Мама знає, — відповіла Пруденс.

— Знає? А тато?

Пруденс промовчала. Алму переповнювали запитання — ціла купа питань — та Пруденс не виявляла великої охоти до розмови. У кімнаті знову запала тиша. Аж раптом Алма її порушила, дозволивши шаленому, божевільному питанню злетіти з її вуст.

— Пруденс, — запитала вона, — а якої ти думки про містера Джорджа Гокса?

— По-моєму, він порядний джентльмен.

— А я закохана в нього до нестями! — вигукнула Алма, вразивши сама себе цим абсурдним, несподіваним зізнанням.

Та не встигла Пруденс відповісти — якщо вона взагалі збиралася щось відповідати — як до вітальні ввійшла Беатрікс, обвівши поглядом обох доньок, які сиділи на канапі. Вона довго мовчала. Беатрікс свердлила дівчат суворим поглядом — спочатку зміряла очима одну, потім другу. Алму її мовчанка лякала більше за всякі нотації, бо вона таїла в собі незлічимі, жахливі наслідки. Беатрікс могла про все здогадуватися, все знати. Алма далі бгала в руках хустинку, надірвавши кутик. Пруденс далі сиділа незворушно.

— Я втомилася за цей вечір, — сказала Беатрікс, порушивши нарешті зловісну мовчанку.

Вона глянула на Алму й сказала:

— Сьогодні, Алмо, я вже не маю сили говорити про твої вади. А то ще більше розізлюсь. Тільки скажу, що якщо я ще раз побачу, що ти сидиш за столом, роззявивши рота, й витаєш у хмарах, то відправлю тебе вечеряти деінде.

— Але, мамо… — почала було Алма.

— Не виправдовуйся. Так роблять тільки нікчеми.

Беатрікс уже рушила до дверей, а тоді, обернувшись, глянула на Пруденс так, ніби щойно дещо згадала.

— Пруденс, — сказала вона, — сьогодні ти була молодчина.

Оце так дивина! Беатрікс ніколи їх не хвалила. Але хіба того дня не було дивним абсолютно все? Ошелешена Алма глянула на Пруденс, знову чогось шукаючи. Усвідомлення? Співчуття? Не меншого здивування? Однак Пруденс не подавала знаку й на Алму не дивилася. Тоді та підвелася з канапи й рушила нагору до спальні. Однак на нижній сходинці обернулася до Пруденс і ще раз здивувала саму себе.

— Доброї ночі, сестричко, — сказала Алма.

Вона вперше назвала Пруденс сестрою.

— І тобі, — тільки й відповіла та.

Розділ восьмий

Від зими 1816 до осені 1820 року Алма Віттекер написала ще три десятки статей для Джорджа Гокса — той опублікував усіх їх у своєму щомісячному журналі