Читати книгу - "Природа всіх речей"

«Botanica Americana». Її праці не можна назвати новаторськими, зате ідеї були цікаві, ілюстрації — бездоганні, а аргументи — переконливі й логічні. Хай навіть дослідження Алми не надихали світ, вони надихали саму Алму, а для сторінок «Botanica Americana» її зусиль було більш як досить.

Алма писала ґрунтовні статті про лаврове дерево, мімозу й вербену. Писала про виноград і камелію, миртолистий апельсин і вирощування інжиру. Підписувалася вона «А. Віттекер». Вони з Джорджем Гоксом обоє вважали, що Алмі краще не публікуватися під жіночим іменем. У тогочасному науковому світі існував строгий поділ між «ботанікою» (коли рослини вивчали чоловіки) і «художньою ботанікою» (коли рослини вивчали жінки). «Художня ботаніка» часто анічим не відрізнялася від «ботаніки» — хіба тим, що одну галузь поважали, а іншу — ні, однак Алма все-таки не хотіла, щоб її зневажали як ботаніка «художнього».

Та ім’я Віттекер, звісно, прославилося у світі рослин і науки, тож багато ботаніків достеменно знали, хто така «А. Віттекер». Багато, але не всі. У відповідь на свої статті Алма деколи отримувала листи від ботаніків з різних куточків світу, надісланих на адресу друкарні Джорджа Гокса. Деякі з них починалися зі звертання «Дорогий сер». Інші були адресовані «Містерові А. Віттекеру». Алмі особливо запам’яталося послання до «Доктора А. Віттекера». (Почесний титул так їй полестив, що вона довго зберігала той лист.)

Відколи Джордж із Алмою почали ділитися одне з одним своїми науковими знахідками й разом редагувати статті, Джордж почав учащати до Білого Акру. На щастя, його сором’язливість розвіялася. Тепер він часто говорив за вечерею, а деколи навіть пробував жартувати.

Натомість Пруденс більше не брала участі в розмові. Її тирада про негрів того вечора, коли в них гостював професор Пек, була, мабуть, скороминущим нападом лихоманки, бо вона більше ніколи не повторила свого виступу й жодного разу не заперечила комусь із гостей. Відтоді Генрі немилосердно кепкував із Пруденс, називаючи її «нашим захисником смуглявих», але та відмовлялася вступати в суперечку. Вона знову стала незворушною, далекою, таємничою Пруденс, яка ставилася до всіх і до всього зі звичною байдужою, загадковою ввічливістю.

Дівчата дорослішали. Коли їм виповнилося вісімнадцять, Беатрікс нарешті припинила їхні заняття, оголосивши їхню освіту завершеною, і відіслала геть горопашного, надокучливого Артура Діксона, який почав викладати класичні мови в Університеті Пенсильванії. Це, напевно, означало, що дівчат більше не вважали за дітей. На місці Беатрікс Віттекер кожна матір вирішила б, що настав час наполегливо підшуковувати донькам чоловіків. Кожна матір гордо представила б Алму й Пруденс товариству й заохочувала б дівчат кокетувати, танцювати й відповідати на залицяння. То був би слушний момент замовити нові сукні, вигадати нові зачіски, намалювати нові портрети. Втім, Беатрікс про таке й думати не думала.

Правду кажучи, Беатрікс зовсім не дбала про те, щоб Пруденс із Алмою виросли бажаними нареченими. У Філадельфії подейкували, що Віттекери — зробивши своїх доньок такими премудрими й тримаючи їх осторонь від кращих родин — ніколи не видадуть їх заміж. Сестри ні з ким не приятелювали. Вони з самого малку вечеряли з дорослими вченими мужами й крамарями, а отже, їхні душевні якості явно нерозвинені. Їх ніхто не вчив правильно розмовляти з женихами. Коли хтось із молодих чоловіків, які гостювали в Білому Акрі, захоплювався лататтям у мальовничих ставках, Алма відразу ж його виправляла:

— Ні, сер, ви помиляєтеся. Це не латаття, а лотоси. Розумієте, латаття плаває на поверхні води, а лотос здіймається над водою. Тепер ви вже знаєте між ними різницю і більше ніколи не помилитеся.

Алма виросла по-чоловічому висока й широкоплеча. Здавалося, вона заввиграшки орудує сокирою. (Насправді розмахувати топірцем Алма не тільки вміла, а й частенько мусила — під час польових досліджень.) Але це не конче означало, що її ніхто не візьме заміж. Деяким чоловікам подобалися опасисті жінки, чиє міцне тіло свідчило про сильний характер, а комусь Алма здавалася ще й вродливою — принаймні з лівого боку. Всі знали, що вона має приємну, приязну вдачу. Втім, бракувало їй якогось невидимого, але дуже важливого складника, тож попри відверту чуттєвість, що крилася в її нутрі, присутність Алми в кімнаті не викликала в чоловіків думок про пристрасть.

До того всього, Алма сама вважала себе негарною. І думала так тому, що їй про це казали сотню разів, сотнями способів. Зовсім недавно вона почула «комплімент» від свого батька, який — хильнувши ввечері забагато рому — бовкнув ні з того ні з сього:

— Не переймайся, дитинко!

— Не перейматися чим, тату? — перепитала Алма, піднявши голову від листа.

— Не журися, Алмо. Мати гарне личко — ще не значить вхопити Бога за бороду. Багато жінок далеко не красуні, а їх усе одно кохають. От як твоя матір. Та вона ніколи не була гарна, а чоловіка знайшла, еге ж? А місіс Кавендіш, та, що біля моста живе? Вона ж страшна, як відьма, а чоловіку, бачиш, подобається, раз сімох дітлахів їй зробив. І для тебе хтось знайдеться, Сливко, і йому з тобою добряче пощастить.

І цим він хотів її втішити!

Пруденс, навпаки, славилася своєю красою — дехто називав її найвродливішою дівчиною у Філадельфії — але все місто казало, що вона холодна й неприступна. Пруденс викликала заздрість у жінок, а от чи викликала вона пристрасть у чоловіків — хтозна. Вона вміла вселити в чоловіків відчуття, що до неї краще клинців не підбивати, то вони й не підбивали. Чоловіки не зводили з неї очей — бо від Пруденс Віттекер відвести погляд було просто неможливо — але трималися від неї подалі.

Не було б нічого дивного, якби за сестрами Віттекер впадали мисливці за посагом. Справді, про їхні родинні статки мріяв не один молодик, але перспектива стати зятем Генрі Віттекера звучала скоріше як погроза, ніж несподіване щастя, та й ніхто все одно не вірив, що Генрі колись розпрощається зі своїми грішми. Хай там як, а навіть мрії про казкове багатство не приваблювали до Білого Акру женихів.

У будинку, ясна річ, постійно крутилися чоловіки, але вони приходили до Генрі, а не до його доньок. У будь-яку пору дня у вестибулі Білого Акру никали джентльмени, які сподівалися на аудієнцію з Генрі Віттекером. Тут можна було зустріти всіх: відчайдухів і мрійників, навіжених і брехунів. Вони прибували до маєтку зі зразками товарів, винаходами, кресленнями, проектами й судовими позовами. Пропонували акції, благали про позики, показували модель нової вакуумної помпи, обіцяли винайти ліки від жовтяниці, тільки б Генрі вклав гроші в їхні дослідження. І