Читати книгу - "БЖД"

і виснажених, від одного погляду на яких, певно, миттю зникатиме апетит. Але жод­ного м'яса, жодних убитих тварин! Першим про­кидається мій кумпль.

Він довго й замислено ходить маленькою кім­наткою недобудованого за совка паркінга й три­має Мяудзедуна під пахвою, наче тенісну ракетку. Мяудзедуна, схоже, це влаштовує. Він приречено собі висить, підібгавши довгі худі лапи.

Тут нарешті роздупляюсь і я, відчуваючи, я к дико болить череп і як дико мене сушить. Злізаю з шини, підходжу до вищербленої ам­бразури вікна й потягаюсь назустріч сонцю. Але сонце, як було за фігзна-скільки кіломет­рів від мене, так і залишається висіти на небі, наче гігантська, вкручена невідомим електри­ком лампочка...

Кожне моє слово пронизує мозок тонкими го­лочками, але така голкотерапія явно не йде мені і іа користь, тож я вирішую деякий час помовчати.

Ікарусу, схоже, теж не краще, але він ка­же, що збирається відвезти Мяудзедуна до Кет, на деякий час, звісна річ, хоч і не знає, як вона на це зреагує. Я лиш киваю головою й роздив­ляюся жовті й фіолетові кола, що зринають у мене перед очима.

Не знаю чому, але рівно за дві години ми до­мовляємось зустрітися в одному з парків цен­тру під пам'ятником жертвам чорнобильської катастрофи.

Першою більш-менш нормальною ідесю, що зринула і» моїй голові цього поетобдонбано-го надзвичайно складного й непривітного ран­ку, – це почистити зуби. Проте тут я зрозумів, що наші зубні щітки, мої тюбики зубної пасти, з якою я так і не розібрався, чи можна її ковтати, і взагалі все – наші светри, футболки, наші спо­гади, ред елвіси, улюблені книжки, мій надув­ний матрац і моя улюблена тарілка з мальчи-шом-кібальчишом, словом усе це залишилося у квартирі, яку ми винаймали в старого алкаша Рулерта і яку вчора спокійно могли окупувати чуваки, що приїхали на чорному чероккі.

Ні, я не був фетишистом, але мав речі, які дуже багато для мене важили. Так тривало із самого ди­тинства, тоді я завше носив одяг із великими ки­шенями, в які можна було складати всі свої улюб­лені цяцьки. Я напихав у бокові кишені на рівні колін пластмасових вікінгів, залізні танки, а в на­грудні кишені, ближче до серця, часом навіть на­магався запхати якесь брудне, підібране на вулиці кошеня. Хоч пхати до кишень кошенят я перестав доволі швидко, відразу ж після того, як одне з них мене обісцяло... Але все інше я вперто продовжу­вав пхати до кишень – у мене була кишенеманія, і штани під вагою всього того, що було в кишенях, постійно з мене сповзали. Власне, тепер, цього важкого ранку, я дуже шкодував, що в мене нема штанів, у які б влізли всі мої книги, светри, таріл­ка з мальчишом-кібальчишом і все таке.

Дізнатися, що ж сталося з нашою квартирою, мені так і не пощастило. Я причвалав до під'їзду,

але лі іти самому на шістнадцятий поверх у мене не було ані найменшою бажання. Тоді я побачив малого голомозого пацика, що весело топтався по лобовому склу, яке валялося на асфальті біля ви­толоченої колесами адвентистської клумби. Звали пацика Сірожа, а по склу він топтався тому, що йо­му дуже подобалося, як воно хрумка. Під час на­шого нехитрого діалогу Сірожа постійно називав мене дядьою й через це я почав нервуватися.

– Розумієш, дядя, – казав він, – узимку ба­гато замерзлих калюж, я топчуся по них, і вони хрумкають... Але зараз же літо, і калюжі не за­мерзають... А вранці я прокинувся, глядь у вікно,а на асфальті щось блищить. Я подумав, що то за­мерзла калюжа, та коли спустився сюди, бачу –скло... Гаразд, – подумав я, – хоч скло потоп­чу... От я його й топчу...

– Молодець, Сірожа! – навіщось похвалив я. Сірожа, схоже, теж не зрозумів, навіщо я його

похвалив, тому просто знизав плечима й продов­жив завзято топтати.

– Слухай, Сірож, – запропонував я, – а хо­чеш п'ять гривень?

Сірожа миттю втратив інтерес до скла.

—Звісно, хочу, дядь... давай, – сказав він і про­стягнув руку.

—Дам, але спочатку допоможи мені.

За кілька хвилин Сірожа повернувся вниз і розповів, що, мов, усе тихо, дядя, нікого не­має, двері на місці... Я віддав йому п'ятірку, а сам раптом подумав, що там, на шістнадця­тому, йому могли дати вдвічі більше... Потому я побрів у напрямку проспекту.

Я навіть не підозрював, що на мене чекас, і ця свобода починала мені подобатись. А Сіро-жа взявся дотоптувати лобове скло – схоже, скло подобалось йому не менше, ніж мені сво­бода, та, на відміну від мене, він, Сірожа, знав, що робити зі своїм склом.

козероги

що 6 ви не робили, ваші думки будуть тільки про одне: про секс, сузір'я козерога в цей день увійде в особливу позу, тобто фазу, через що в козерогів на цілий тиждень підвищиться сексуальна актив­ність, довіртесь почуттям і подаруйте коханню якнайбільше часу, не втрачайте жодної хвилини, займіться сексом прямо зараз.

Зваливши подалі від свого будинку, я чогось раптом подумав, що мій шефуля, ну Сан Санич – насправді нормальний чувак. Ну, не в сенсі, що в нього проблеми з дружиною, а в нормальному сенсі, тобто нормальна людина. «Можуть же бу­ти імпотенти нормальними людьми, врешті-решт», – розмірковував я. Тоді я вирішив поїхати до редакції й просто попрохати в нього свою плат­ню на два тижні раніше...

– Сан Саничу, – сказав я, – попав, розу­мієте, мене викинули на вулицю і я не маю за що зняти нову квартиру.

Сан Санич по-ковбойськи сидів переді мною, поклавши ноги на редакторський стіл. На його лі­вій кросівці була свіжа рожева пляма жуйки. Скла­далося враження, що він боїться ступити на землю й прилипнути до підлоги.

Шефуля тим часом пойорзав ногами, звалив на підлогу кілька олівців, пару накладних і яки­мось дивом ледь не перекинув на землю кактус. Я в останню мить устиг підхопити горщик. Сло­вом, ковбой із нього був хріновий.

– Гаразд, – несподівано погодився він. – Ти отримаєш половину платні... Що вже там... – Сан Санич, цей хріновий ковбой, говорив таким тоном, ніби господь, який вирішує, давати мені шанс чи не давати.

Потому він неспішним рухом зняв із шиї ключ і тицьнув його в замкову щілину велетенського вогнестійкого сейфа, що стояв тут-таки, поряд зі столом. Господь, певно, тримав «шанси» в та­кому самому сейфі. У його металевому нутрі щось загрозливо скреготнуло й хоркнуло, немовби все­редині сейфа хтось сидів і уважно стежив за нами в замкову щілину, аж доки Сан Санич не тиць­нув туди ключем і не влучив